Заздрість скалічила долю
Ольга МИХАЙЛЬОНКО
«Я мушу його розшукати!»
Мова йде про Ольгу Михайльонко, яка народилася 21 січня 1946 року у Нижньому Струтині Рожнятівського району. За п’ять місяців до цього її мати Павлина Миколаївна повернулася додому з Німеччини, куди була примусово вивезена і значилась остарбайтером. Два роки вона трудилася у багатого господаря-бауера. Гріх казати, що було їй тут погано – німець виявився доброю і чуйною людиною, дівчина-рабиня навіть разом з його сім’єю сідала їсти за один стіл.
Відразу ж по війні, коли територію третього Рейху зайняли радянські війська, Павлина випадково познайомилася з лейтенантом Червоної Армії Дмитром Хитуном. Молоді були, покохали одне одного, як мовиться, з першого погляду. Дівчина продовжувала працювати, але вже не у бауера, якого, зрозуміло, “розкуркулили”, а у щойно створеному сільгоспкооперативі. Додому, в Україну, не відправляли, бо прискіпливо “вивчали” документи, чи, бува, не надто близько “співробітничала” з фашистами…
Одного дня, коли вона пасла стадо, хтось вкрав корову. Звісно, за пропажу треба було відповідати, могло “пахнути” й тюрмою. Дізнавшись про цей неординарний випадок, Дмитро забрав Павлину до себе в казарму (а служив він у місцевій комендатурі), терміново видав їй червоноармійську книжку, нібито вона була військовою, і відправив потягом додому, на Прикарпаття. На той час вона вже була вагітною…
– Відколи живу, моя мама ніколи жодним словом не обмовилася, хто був мій батько, – розповідала Ольга Михайльонко. – І лише кілька років тому я знайшла в сараї (ми з чоловіком його розбирали, аби на тому місці збудувати новий) паперовий згорток, в якому зберігалася ота червоноармійська книжка і лист, написаний акуратним дрібним почерком. Глянувши на знахідку, мама дуже розхвилювалася і тихо мовила: “То лист від твого тата…”
Лист адресувався Павлининому батькові, тобто Олиному дідусеві. Дмитро Хитун писав, що познайомився з його донькою і що вона невдовзі приїде додому у Нижній Струтин. Принагідно зауважив, що “сам теж з України, народився і жив у Тернополі, потім у Полтавській області”. Запевняв, що неодмінно навідається на Прикарпаття й одружиться з Павлиною, бо кохає її.
«Мене називали німкенею…»
Коли Ольга Дмитрівна пішла до школи, то якось від однокласниці почула образливі слова: “Ти, Олю, німкеня, тебе мати з Німеччини привезла…” Тобто безбатченко-байстрюк. А тато, виходить, німець, фашист. Відтоді у селі її інакше як “німкеня” й не називали. Навіть коли заміж вийшла, її сім’ю також називали “німецькою”, а трьох дітей “німцями”. І онуків так само дражнили. А вони питали бабусю: “А де наш дідусь, хто він?”
...Отож приїхала остарбайтерка в рідне село і невдовзі народила дівчинку. А від Дмитра – жодної вісточки! Певно, забув, розлюбив…
Та, виявляється, давав він про себе знати, писав листи! Але, на жаль, потрапляли вони не за адресою. Бо жила в селі ще одна Павлина, також на прізвище Мельник. Вона й отримувала ті листи. І ось одного разу заздрісниця вирішила “пожартувати”: відписала Дмитрові, що, мовляв, знайшла собі іншого, кращого за нього, вийшла заміж, тож просить не турбувати, не лізти в чужу сім’ю. Ніхто би про цей негідний вчинок і не знав, якби та інша Павлина Мельник вже у похилому віці тяжко не захворіла і перед кончиною не переказала Олиній матері, що то вона так з нею підло вчинила.
Дванадцять років тому листи Ольги Михайльонко про пошуки батька були надруковані, окрім райгазети, також у часописах “Західна Україна” (Тернопіль) і “Зоря Полтавщини”. Саме в тих регіонах, про які писав Дмитро Хитун у листі до Павлининого батька. Зрозуміло, надія на те, що хтось відгукнеться, була, як кажуть, мінімальною. І все ж знайшлися добрі люди, які вирішили допомогти у розшуку колишнього молодшого лейтенанта. Першим відгукнувся тернопільський краєзнавець Єфрем Гасай, який звернувся в архів Міністерства оборони колишнього СРСР. Звідти повідомили, що дійсно в такій-то військовій частині служив офіцер Дмитро Миколайович Хитун і після виходу в запас проживає у місті Волгодонську Ростовської області. Але за якою адресою? Місто ж чимале…
Допомогли юні слідопити середньої школи села Зорівка на Полтавщині, де мешкала і була похована рідна сестра Дмитра Лідія. У її чоловіка, коли одного разу він приїхав на могилу дружини, школярі й взяли адресу і телефон його швагра…
Зустріч через півстоліття
Того дня Ольга Дмитрівна чекала, як Великодня. Вона набрала номер телефону у Волгодонську, і коли хтось промовив “Алло”, тремтячим голосом спитала: “Це Дмитро Миколайович Хитун?” На деякий час запанувала мовчанка, а згодом почулося: “Так, донечко, це я. Я вже знаю, що ти мене розшукуєш, і дуже радий почути твій голос…” Після того вони почали активно листуватися. Написав Дмитро листа і Павлині. Та спромоглася тільки на одне скупе речення: “Хотіла б з тобою зустрітися, нам є про що поговорити…”
Він обіцяв обов’язково приїхати на Прикарпаття. І таки приїхав! Перед самими Різдвяними святами. А зустрічала його у Львові Ольга. Перед тим по телефону домовилися, що вона буде одягнута у яскраву блузку-вишиванку. Щойно зупинився поїзд і сивий дідусь вийшов з вагона на перон, як погляди батька і доньки враз зустрілися, й вони кинулися один одному в обійми. Пізніше Дмитро Миколайович зізнався, що блузка-вишиванка була зайвою: “Олечка – викапаний я!”
Хвилюючою була і зустріч з Павлиною Миколаївною. Вона, старенька, чекала на гостя біля хвіртки власного подвір’я. Обоє казали, що не дуже зовні змінилися… До пізнього вечора були разом, вели неквапну бесіду, згадували далеке минуле, розповідали... Дмитро Миколайович після війни одружився з фронтовичкою, народили і вивели в люди сина Бориса. Кілька останніх років дружина була прикута тяжкою недугою до ліжка й рік тому померла.
Майже місяць гостював Дмитро Хитун у своєї доньки. Разом з Павлиною Миколаївною на саму Коляду пішов у місцеву церкву, обоє вклякли на коліна й щиро молилися Всевишньому. Очевидно, дякували, що Бог допоміг їм дочекатися цієї довгожданої зустрічі.
Коли дорогий гість від’їжджав у Волгодонськ, пообіцяв, що навесні неодмінно знову приїде у Нижній Струтин. Назавжди! Вирішив доживати віку з тією, яка колись була йому мила і люба. Та, на жаль, не судилося. Помер. Про батькову смерть Ольга Дмитрівна дізналася із запізненням, а то б обов’язково поїхала провести його в останню путь…
Іван Іванишин,
Івано-Франківська область
Фото автора
| Comments: |
