Як Іван Іванович «приписав» у селищі Кобзаря
Пам’ятник Тарасу Шевченку у Млинові
Доля Івана Гурина, на рахунку якого – десяток різнотемових книг та словників, в основному була пов’язана із рідною Полтавщиною. А до Млинова потрапив тому, що до цього містечка “перевели” зооветеринарний технікум, у якому Гурин викладав курс української мови та літератури. Усі, хто навчався в Івана Івановича, відзначають його надзвичайну щирість душі та магнетичну прихильність до українського етносу. Легенди, прислів’я, загадки, перекази надзвичайно цікавили викладача. І в подальшому вони стали основою для його творчості, зокрема для збірників українського фольклору. А ще Іван Гурин уклав ряд цікавих словників, у тому числі й українських рим. Розшукав багато напівзабутих, а то й зовсім незаслужено забутих імен українських діячів.
А для Млинова Гурин запам’ятався ще й тим, що саме завдяки йому тут постав пам’ятник Тарасу Шевченку. Зрештою, Іван Іванович навіть в тоталітарний час не приховував свого трепетного ставлення до українського слова і національних традицій. Міг, приміром, прийти на заняття у вишитій сорочці, виголосити промову за здравіє не партійних вождів, а українських предтеч і хранителів вольного духу. Міг в учительській кімнаті своє робоче місце обставити портретами Івана Франка, Лесі Українки, Тараса Шевченка. А що стосується пам’ятника Кобзарю, то це сталося у далекому 1960 році. Тоді млинівчани-ентузіасти під керівництвом Гурина не вельми сподівалися на підтримку начальства – самотужки взялися за справу. Спочатку змурували постамент, а потім поставили на ньому цементове погруддя Кобзаря.
Хотіли, звісно, щоб пам’ятник височів перед центральним входом у приміщення технікуму. Навіть до райкому партії по відповідний дозвіл звернулися. Але даремно… Млинівські ідеологи відразу дали зрозуміти педагогам, що центральне місце вже „зайняте”. Звичайно ж, для Володимира Ілліча… А Шевченка, мовляв, якщо хочете, то ставте за приміщенням.
Вибору не було, і пам’ятник зайняв відведене місце. Дивно якось сприймалося, що Кобзар дивиться на „спину” технікумівського приміщення. Але на це люди менше зважали, головне, що па-м’ятник таки вознісся… Через десяток літ „млинівський Шевченко” почав руйнуватися. Далося взнаки те, що основа – із слабенького розчину, а погруддя – не з бронзи. І навіть не з гіпсу. Млинівчани використовували такий матеріал, який був їм „по кишені”. Водночас це був гарний приклад, як варто шанувати своїх предтеч. У подальшому часі на місці цементового Кобзаря звели інший монумент Шевченку, безумовно, гарніший та величніший, але той, зініційований Гуриним, був хоч і простішим, але першим. Зрештою, і саме життя Гурина – це гарний приклад любові до України, який варто шанувати та переймати.
Сергій Новак,
Рівненська область
| Comments: |
