«Витягніть його, він ще живий!»
Ігор СЕМЕЩУК біля свого будинку
Сорок хвилин під трамваєм
Ігор просто випромінює позитивну енергію. Коли ми зайшли до нього в кабінет, він усміхнувся: “Папараці приїхали”. Народився він у невеличкому містечку Березне Рівненської області у 1975 році. На літніх канікулах ще школярем Ігор вперше побачив море. Їх возили в табір в Одеську область. Вже тоді поліський хлопчина вирішив для себе, що після школи приїде жити в красиве південне місто на березі Чорного моря.
– Одеса має таку властивість – притягувати до себе, – розповідає Ігор. – У 1992 році я поїхав туди і став студентом кооперативного технікуму, здобував спеціальність майстра холодильних установок. Під час навчання мене забрали в армію. Відслужив і повернувся в Одесу закінчувати технікум. Тоді й познайомився з дівчиною Валюшею з Котовська (я її так ніжно називав). Вона вчилася на менеджера..
У 1996 році вони побралися. Щоб утримувати сім’ю та платити за найману квартиру, Ігор брався за будь-яку роботу. Торгував у комерційних кіосках, на Привозі. Згодом він почав працювати на знаменитому оптовому ринку “7-й кілометр”.
У травні 1998 року в них народився синочок Віктор. Поступово в сім’ї стали виникати непорозуміння, які з часом накопичувалися.
– Тільки увечері скандал, наступного дня я приходжу з роботи напідпитку, – згадує Ігор Семещук. – У наших стосунках з’явилася тріщина. Дружина завела собі, як тепер кажуть, бойфренда. Одного разу я навіть побачив, як вона йшла з ним під ручку. При живому чоловікові… Наступного дня мене знайомі запросили на день народження. Втомлений після роботи поспішав, думав, зараз там з того всього нап’юся. І на Привозі на трамвайному перехресті перебігав дорогу. Зліва трамвая не було, а справа я його не побачив. Тільки почув дзвіночок. Я лівою ногою став на колію і опинився під трамваєм. Він, як м’ясорубкою, змолотив мої ноги і зупинився. Сорок хвилин я пролежав під вагоном, поки не приїхав кран, який підняв трамвай, тоді мене забрали. Я навіть спочатку смикався, хотів вирватися. Пам’ятаю, якась бабця кричала: “Витягніть його, він ще живий!” Спочатку навіть болю не відчував... Це сталося за місяць до мого 24-го дня народження – 30 червня 1999 року.
Коли швидка допомога мене забирала, я тоді ще не усвідомлював всього, що сталося. Пошматувало мене добряче. Від лівої ноги нічого не залишилося, навіть тазові кістки зачепило. То її одразу ампутували. А від правої залишилося 15 сантиметрів. Медики боялися гангрени: літо, спека. Тому ампутували і праву ногу. До аварії у мене був зріст 186 сантиметрів, а після ампутації став вдвічі менший. Моєму батькові, який одразу приїхав, лікарі сказали: якщо витримає три дні, то, може, виживе. Дванадцять діб я був у комі, між життям і смертю. Навіть відчував, як моя душа залишала тіло, дивився на себе збоку. Бачив чорну діру, і коли починав туди провалюватися, то кричав...
Медики давали тільки десять відсотків, що потерпілий виживе. Але молодий та міцний організм Ігоря чіплявся за життя, і його стали рятувати. Перелили півтора літра крові. Щодня на лікування потрібно було 400-500 гривень. У 1999 році це були великі гроші. Де їх взяти? Батько ходив по різних організаціях, а потім звернувся на “гарячу лінію” Одеського телебачення. Відгукнулося багато небайдужих людей. Завдяки їхній допомозі життя Ігорю вдалося врятувати.
– Дякую Богові, минуло дев’ять років, і все вже перегоріло й переболіло, – продовжує пан Ігор. – Трамваєм керував мій ровесник. Мене потім прокурор запитував, чи я не маю до вагоновожатого ніяких претензій. Які можуть бути претензії? Я сам під трамвай влетів.
Невже все життя буду лежати на ліжку?
Через три тижні батько забрав сина на батьківщину у Березне. Він лежав у місцевій лікарні. На день народження Ігоря прийшли провідати та привітати однокласники. Всі дружно зібралися, з’їхалися з різних міст.
– Тоді я переконався, що значить сила громади, – каже чоловік. – Мене у критичний момент підтримали мої друзі. Я з ними спілкувався, сміявся, жартував. Навіть забув про свої проблеми. Саме ця зустріч з однокласниками дала мені головний стимул – треба жити, незважаючи на каліцтво. Тоді я задумався, невже все життя буду лежати на ліжку?
Впертий та наполегливий Ігор Семещук загорівся ідеєю зробити собі протези. Ще й рани не повністю затягнулися, а батько вже завіз його в Харківський інститут протезування. На перших протезах, жартує Ігор, “ходив, як трансформер”. Головне, що почав самостійно пересуватися. Без діла молодий чоловік сидіти не міг. Ще в Харкові у науково-дослідному інституті навчився робити масаж. Розраховувалися з ним харчами. З першою дружиною вони розлучилися через півтора року після аварії.
Повернувшись в Березне, Ігор Семещук став студентом Березнівського лісного коледжу і отримав професію бухгалтера та оператора:
– Писав контрольні студентам за десять гривень. Це був ковток свіжого повітря для мене. Своєю головою заробив гроші, за які купив собі диван.
Але новоспеченому бухгалтеру знайти роботу у маленькому райцентрі не вдалося. Він був згоден на будь-які умови, але інваліда ніхто не хотів брати. Дуже зрадів, коли вдалося влаштуватися оператором інформаційно-аналітичного відділу Березнівської районної лікарні. Таких ініціативних працівників, напевно, більше ніде немає. Ігор Семещук за власні гроші придбав всю оргтехніку і обладнав свій робочий кабінет.
На робочому столі лежить товстий підручник “Спортивна медицина”. Мій співрозмовник пояснив:
– Зараз навчаюся на четвертому курсі у Міжнародному економіко-гуманітарному університеті імені Степана Дем’янчука в Рівному на факультеті “Фізична реабілітація”. Вже закінчив Біблійний інститут.
Але це ще не всі досягнення цього життєлюба та оптиміста.
– Будую власну хату, – додає він. – Бригада у нас така: Ісус Христос, батько і я. Я фінансую, батько будує, а Господь благословляє. Хочу створити нову сім’ю.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
