Зі школи для чотирьох учнів вчителька зробила «квіточку»
Надія ОМЕЛЬЧУК
І дійсно! Чепурненька, біленька сільська хатина, якою школа виглядає збоку, розквітла пишними червоними квітами при вході. Намальоване яскраве диво з обох боків дверей притягує погляд і піднімає настрій. В такій одразу хочеться повчитися! У Волицькій початковій школі всього одна класна кімната, але за оформленням вона, я більш ніж впевнена, дасть фору всім міським. І величезне сонечко тут усміхається на півстіни, і світло-зелені штори милують око, і чепурненькі шафки на європейський манер. Видно, що тут прикладали не тільки руку, а й серце.
Завідувачка цієї школи, а за сумісництвом і вчителька, декоратор, художник і взагалі майстер на всі руки, Надія Омельчук саме проводила урок. Для чотирьох учнів! Валера і Катя – першачки, Ганнуся – другокласниця, а Іринка ходить в третій клас. Відчуття, ніби на іншу планету потрапила, порівнюючи міські класи, в яких вчаться по 35 учнів! Тож волицькі школярики сидять всі разом, а педагог ще й примудряється вчити своїх учнів за різною шкільною програмою.
– Вони ж все чують, – сміється Надія Адамівна. – То постійно буває, що перший клас допомагає третьому, і навпаки. Натомість всі мої діти весь час повторюють пройдений матеріал за попередні роки.
Надія Омельчук не місцева, її сюди прислали за призначенням у 1981 році. На той час у школі було ще 24 учні, але, їй розповідали, що колись цей навчальний заклад мав до 125 дітей:
– Коли вперше переступила поріг школи, дуже здивувалася. Як у такому похмурому приміщенні можна світлому навчатися? Штори у класі чорні, в коридорі лежить одна маленька зачовгана доріжка. Поламані стільці, страшні парти, голі стіни і один вішак. До речі, зі штор я тоді одразу зробила непогані доріжки, вони при вході лежать. А щоб поремонтувати стільці у класі, викликала свого тата.
Ось так рік за роком Надія Адамівна зі школи робила теперішню “квіточку”. Приводила у нормальний вигляд стіни і підлогу, яка вже місцями погнила. Каже, що тоді підключала і батьків дітей, і сама працювала до пізньої ночі. Щось фарбувала, підмальовувала, за власні гроші купувала штори і вибивала кошти з бюджету на нові меблі. Хоча старі дубові парти, за якими учні сиділи ще 50-60 років тому, залишила. Поставила їх під вікнами у вигляді довгої тумбочки – на згадку про минуле. Якось у школі була зустріч випускників, і вони впізнавали свої парти. Аж плакали від ностальгії.
Тут не знають, що таке фонди класу та школи, на які щомісяця батькам треба здавати гроші. Вчителька на це зауваження здивувалася і похитала головою.
– Ні, у нас ніяких внесків ніколи не було. Та мені навіть соромно було б просити у батьків гроші. Ну, як я можу це зробити, якщо знаю, що, наприклад, у Ганнусиної мами шестеро дрібних діток? Сама щось придумаю.
І вона дійсно щось постійно придумує. Вистави з дітьми організовує, зустрічі випускників проводить.
– Мої діти звикли, що я кожного першого вересня їм якийсь сюрприз готую, стараюсь чимось зацікавити. От і тепер вже виношую фантастичні плани, – каже Надія Адамівна. – Але не буду розповідати, бо ще не вийде. Краще вже приїжджайте наступного першого вересня і на власні очі побачите.
Недарма, напевно, всі її випускники першу школу не забувають, нехай навіть вони вже при великих посадах чи взагалі за кордоном живуть. А теперішні при зустрічі щиро обнімають свою вчительку і мріють, щоб школа стала хоча б восьмирічкою. Аби ще довше в ній повчитися.
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
| Comments: |
