Розстріл Левку Лук’яненку відмінили, але мордували у тюрмах аж 25 літ
Левко ЛУК’ЯНЕНКО під час зустрічі
Усі імперії зазнають краху
З Левком Григоровичем зустрілися в його будинку в селі Хотів, що за декілька кілометрів від Києва, де він поселився після повернення з тюрми. Двоповерхова будівля не вражає сучасною помпез-ністю, однак досить ошатна й затишна. Левко Лук’яненко не зраджує своїм уподобанням та інтересам: на ньому гарна вишита сорочка чорного кольору, ті ж пишні козацькі вуса, енергійність і зайнятість – до нього забігають у справах, телефонують і замовляють публікації чи домовляються про зустрічі. Здається, що роки його не змінюють. До речі, не могла йому про це не зауважити, зважаючи на те, що він не ніжився на м’яких перинах і не купався у Баден-Бадені чи Карлових Варах. Він на це відповів дуже просто:
– Маю вдачу, що ніколи нікому не заздрив, а саме ця риса найбільше старить й виснажує людину. Знаю, що у мене своя доля, і йду нею, не конфліктуючи сам із собою.
Насамперед хотіла почути від Левка Григоровича, чи оці роки становлення незалежної України не розчарували його, адже не такою він бачив державу, за яку відсидів у смердючих мордовських камерах 25 літ.
– З досвіду знаємо, що реальність завжди відрізняється від ідеалу. Вивчаючи історію, розумів, яким шляхом пройшла Україна, яку національну ідею вона проголошувала, у чому були помилки. Ми організовуємося і рішуче діємо, коли це потрібно, та, здобувши перемогу, “розслабляємося”, не довівши справу до організаційного завершення. Я вивчав історію права й теорію європейських держав, коли навчався у Московському університеті. Це допомогло мені потім аналізувати й робити відповідні висновки щодо державотворення. Отже, вже тоді ставив запитання: що таке держава і якою вона має бути? Зрозуміло, демократичною, але не анархічною, коли втрачається системність управління. Аналізуючи історію, зрозумів, що наш демократизм або недорозвинутий, або неорганізований. Прагнення вирішувати усе в дискусії має недолік. Всі розумні, та коли багато правильних думок, нема остаточного рішення. А треба розум багатьох направити в потрібне русло. Демократія – не вседозволеність, а насамперед організованість й дотримання законодавства. Тому Україну бачив саме такою демократичною державою.
– Україна має шанси на впровадження такої організованості, якщо тут управляють олігархічні клани? І хто має привести до справжньої демократії?
– Це складна проблема. Дивлюся на все діалектично. Життя – це річка. Боротьба за незалежну Україну – течія у ній. Хтось в цю течію потрапив і, може, з певних обставин вийшов. Але добре, що потрапив: зміцнив і заохотив іншого зайти в течію. Хтось пливе за нею все життя. Течія ця вічна. Зараз маємо перехідний період. Складність не в тому, що маємо партію бандитів чи п’яту колону комуністів, а реальну загрозу двох потужних антиукраїнських сил. Жиди і Москва – оце найбільша наша проблема. Російська політична еліта не відмовилася повернути Україну під владу Москви, а жиди (глобалісти) мають свої цілі. Самостійна Україна їм не потрібна. І з тієї дороги, якою йдемо, нас прагнуть повернути у Малоросію. Інстинкт самозбереження прагне до консолідації нації, і цей процес відбувається, але ці сили спо-вільнюють його. Умовно кажучи, є така точка на цьому шляху, до якої всі сили прагнуть прийти якнайшвидше – вона й буде вирішальною. Важливо, щоб антиукраїнські сили не обігнали нас на підході до неї. Ми маємо прийти першими, і тоді Україна буде новою самостійною силою.
Історію творять п’ять відсотків людей
Хто має вести? У кожній нації 95 відсотків – це люди, які живуть матеріальними інтересами, і лише 5 відсотків – духовними.
Ми при Ющенку стали на добрий шлях. Та, на жаль, він проповідник, а не державний діяч. Найперше Ющенко мав би змінити Генпрокурора і злодіїв посадити в тюрму. Він цього не зробив. Процес консолідації нації послаблюється: позначається вплив Москви, а глобалісти використовують наш економічний потенціал.
– Ще напередодні думала, що, можливо, Ви розчарувалися і жалкуєте про марно потрачені роки, та з розмови зрозуміла – Ви не шкодуєте про свій пройдений шлях.
– Абсолютно. Знав, що Україна вирветься з імперії. Вивчаючи історію імперій, зрозумів, що рано чи пізно вони розвалюються. Виникало питання: коли лусне російська? Аналізуючи усе, а ще почувши у 1956 році під час угорських подій фразу, що уряд відбив охоту в народу працювати, остаточно переконався у своїх висновках. Якщо в Угорщині такі наслідки за одинадцять років впливу Росії, то що говорити про нас, де лише робили вигляд “ударної праці”? Тобто відбувалася руйнація наддержави зсередини. Московський держплан мав 5000 працівників і хотів керувати усіма заводами. Це неможливо. Збільшуючи управлінський апарат, якому треба було платити, таким чином пожирали велику частку ВВП. Навіть ті 2,5 мільйона безплатних в’язнів, які працювали в Союзі, не могли перекрити величезних витрат.
– Чому для навчання обрали саме Москву?
– Це сталося суто випадково. Я закінчив школу в Азербайджані, коли служив в Нахічеванській автономній республіці. Ця автономія тоді не мала права видавати атестати зрілості. Відправляли документи в Баку, і звідти приходили атестати. Пакет, який прийшов з Баку, був розкритий. Порушили кримінальну справу. Тому отримав довідку про середню освіту. Вирішив звернутися в Міністерство оборони, аби допомогли подати документи у вуз, й поїхав у Москву. Подав документи в Московський університет, де в приймальній комісії був нормальний українець Костянтин Шеремет, який підказав, куди звернутися і що зробити. Таким чином мене допустили до іспитів.
– Яка ідеологія проповідувалася на вашому факультеті, здогадатися не важко.
– Так, це суто ідеологічний факультет, який проповідував єдину філософію: світ розвивається від малих держав до великих. Ця теорія Маркса хибна. Хоча спочатку я теж сприймав її як закономірність. Тобто за п’ять років навчання великодержавність навіювалася так, що, для прикладу, Болгарія не сприймалася як держава, а щось таке собі мізерне.
Не важливо, скільки проживеш, а як
– Коли Ви усвідомили те, що Україна не вільна, а колоніальна держава?
– Ще перебуваючи в армії. Ідея щодо самостійної України визріла давно, тому й вибрав юридичний факультет, щоб отримати знання. Тільки спочатку хотів потрапити у середину влади і звідти втілювати її, а потім поміняв думки. Якби Мазепа, який довго мріяв про вільну Україну, не дожив до 1708 року, то в історії він залишився б зрадником, судячи з того, як він загравав із Росією. Отже, вирішив міняти стратегію боротьби. Вже в Москві заводив із хлопцями з України розмову про це. Правда, вони не підтримали мене, але й не здали. А коли приїхав на роботу в Львівську область, тут почав цілеспрямовану боротьбу.
– Хто Вас “здав” на Львівщині?
– Не “здав”, не можу грішити. Тут найперше зійшовся зі Степаном Віруном. Він працював зі мною у райкомі. Написав програму. Думали завжди, кого можна залучити ще. Він поїхав якось у Харків і зустрів там хлопця зі свого села (підлітками симпатизували повстанцям), розповів йому про нашу програму, але той не хотів її взяти. А через деякий час приїхав і сам попросив. Це був провал. Степан не бачив Ващука п’ять років і не подумав, що його світогляд змінився у той бік, щоб прислужитися владі. Після того ми відчули, що за нами стежать.
– Чому Вам присудили найвищу міру покарання – смерть?
– Був організатором, написав програму. Коли викликали на розмову, йшов на неї відкрито. Суть нашої стратегії полягала в тому, щоб використати законодавство. Конституція совіцька дозволяла вихід із Союзу, міжнародне законодавство – теж. З піною в роті доводив про право нації на самовизначення і став ще більшим ворогом. Присудили розстріл.
– Що людина в такий момент може відчувати?
– Я шкодував, що такі грандіозні плани обриваються на першому чи другому кроці, але підготував себе до такого повороту.
– Що тій совіцькій банді не дозволило виконати рішення суду?
– Мені багато разів казали, що шкодують, що мене не розстріляли. Але мате-ріали справи не давали підстав стверджувати про зраду батьківщини. Я й чекістам, а потім стукачам у камері доводив це, а Іван, мій друг, навіть казав їм, що всіх постріляв би. А були й такі, кого комуністи розстрілювали. Це, як правило, ті, хто організовував збройну боротьбу.
– Тюрми й концтабори все-таки нищили дух людини?
– Мене судили двічі. Ув’язнення політв’язнів – це насамперед їх нищення. Тюрма мучить людину, яка приходить до висновку, що життя коротке, а імперія вічна. Тому дехто ламався: досиджував і, вийшовши на волю, сходив з цього шляху. А хтось давав клятву померти за Україну, виходив – і боровся далі. Більшість у тюрмах були українці. З них 80 відсотків – повстанці. Психологи довели, що кожен з нас живе у певному мікросередовищі, яке формує світогляд людини. Концтабір теж був поділений на свої середовища. Коли в українське приходив східняк, який нічого про самостійну Україну не чув, то через три роки він ставав українським націоналістом. За п’ять років людина накопичує ненависть до системи по вінця, а далі починається деградація. Мислення спрощується до того, щоб роздовбати ворогові череп навпіл. Із зони часто виходять людиноненависники. Роздуми над життям і смертю привели мене до висновку: не важливо, скільки проживеш, а як.
– Чому пішли з публічної політики? Можливо, вже втомилися від усього того й прагнете спокою?
– Спокій буде у могилі. Я вже старший чоловік, а старші мають уступати місце молодшим. Від державної діяльності справді відійшов, але не від по-літичної.
– У Хотіві почуваєтеся добре?
– Радий, що живу в селі. Коли вийшов з тюрми, міг жити не ближче як за сто кілометрів від Києва. Тинявся по таємних квартирах десь рік, поки не став депутатом. Хотів купити хату в напрямку Ніжина, але кагебісти зробили свою справу, і цю, тоді недобудовану, купував таємно. Люди спочатку ставилися до мене трохи вороже, але тепер все по-іншому...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Київська область
Левко ЛУК’ЯНЕНКО:
...Українці пасивні в суспільно-політичній діяльності, конкретніше – у ставленні до влади.
...Коли б у Франції раптом стало відомо про причетність президента до вбивства журналіста, то наступного дня на вулиці Парижа з протестом вийшло б мільйон французів і в той же день президент пішов би у відставку.
...Свобода виховує людей гордими, прямими й сміливими, а колоніальне рабство привчає гнутися, хитрувати й боятися.
...Людям, які жертовно за нього агітували, тепер соромно. І мені соромно, бо виходить, що й я кілька місяців, агітуючи за Ющенка, брехав виборцям, що Ющенко любить Україну і буде дбати про неї..., а він ганебно відступився від програми “Десять кроків назустріч людям”, зрадивши і нас, агітаторів, і виборців.
...Ющенко хоче примирити злодія з обікраденою людиною, гвалтівника – із жертвою, що цілковито суперечить природі речей.
...Шляхетна людина захищає не свого друга, а правду.
| Comments: |
