«Нас 300-літній дуб тримає»

Виявляється, є у нас на Поліссі місця, де ще не торкнулася рука цивілізації. Хутір Овадове, що у Володимирецькому районі, вкрай обділений: електрики тут ніколи не було, та й одну хату посеред лісу навіть хутором не назвеш. Колись жили тут люди, але вже надцять років, як вибралися з цієї глухомані. Залишилася на дідівській землі порядкувати лише старенька жінка з трьома дорослими синами-холостяками.

Сім’я Кривчуків, звичайно ж, не відлюдники. Дорога до їхньої хати виїжджена і не заросла. Та й самі господарі – люди гостинні і жартівливі. Одразу показують хату, 300-річний дуб на подвір’ї, майстерню, сараї, які немов хто розкидав по величезній лісовій галявині. І парканів тут ніколи не ставили – від кого б це захищатися, коли не серед людей живуть.

Господині обійстя Надії Савівні вже 77-й рік пішов. Але жінка нівроку ще бігає, дає лад усьому. Коли треба, то й синам на горіхи перепаде. Колись давно вона прийшла сюди молодою дівчиною у невістки. Вийшла заміж за хутірського, який з діда-прадіда жив на цьому місці, не побоялася далечини. Шість діток виняньчили разом. Три дочки вже давно роз’їхалися по містах, мають свої сім’ї. Глава сімейства п’ять років тому відійшов на той світ. Залишилася вона із синами. Так і живуть вчотирьох у гармонії з природою і без натяку на блага цивілізації.
– Світла не бачимо (електрики, мається на увазі – авт.), то хоч вас побачимо, – і Надія Савівна весело засміялася з власного влучного жарту. – Ми ж хотіли його провести, але коли тягли електролінію в сусідні з хутором села, нашу хатину просто забули вписати у план. Я потім ходила добиватися сама, та так нічого і не випросила. Хоча нам і не звикати: лампою посвітимо та спати лягаємо, коли-не-коли радіо на батарейках слухаємо.
Важко було, як згадують Микола, Володимир і Андрій Кривчуки, в дитинстві, коли в школу доводилося ходити. А це десь вісім кілометрів тільки в один бік. Дівчата на навчальний рік поселялися в інтернаті, а от хлопці бігали до школи за будь-якої погоди. Прийдуть, бувало, взимку і ще годину навіть розстібнути заледенілі кожухи не можуть. Зате влітку тут благодать! Колись сім’я Кривчуків тримала просто величезне господарство: по 18 голів худоби. Тепер, кажуть, і корівчини з коником їм вистачає. Натомість котів до них прибивається «багацько», та й лісову козулю якось підгодували так, що чотири роки у них жила. Володя, який опікувався нею, сміється, розказуючи, що вельми норовливою була та козуля. Тому підходити до неї близько можна було лише тоді, коли вона роги скидала.
Володимир – середульший між хлопцями і дуже хороший майстер-різьбяр. Про нього знають майже всі місцеві жителі. Різні табуретки зробити чи карнизи, оздобити дім чи веранду – всі йдуть сюди. Хоча він ніяких інститутів не закінчував. У школі гарно малював, в армії набив руку, а потім наловчився свої художні знання на дерево переносити. Наприклад, випилює не тільки грибочки, шишечки та шкатулочки, а й різноманітні роги, на які тепер дуже великий попит у замовників. “Свої не виросли, то іншим роблю”, – сміється різьбяр і дає порівняти справжні оленячі зі своїми роботами. Чесно кажучи, і не відрізниш!
Виявилося, що тільки Володя в сім’ї майстер по дереву. Найстарший, Микола, зізнається, що йому терпіння на таку роботу не вистачає. А от дрова порубати чи господарку попорати – будь ласка! Молодший, Андрій, небалакучий, зате він сімейний “магнітофон” – на баяні грає та співати любить.
Всі троє холостякують, хоча в молодості у клуби бігали, незважаючи на кілометрові дистанції. Кажуть, з прекрасною половиною не склалося. Можливо, якби вибралися звідси поближче до людей, у село, і зустріли б свої долі. Але хоча й були в них такі плани, чомусь не здійснилися.
– Напевно, ми до цього старого лісового дуба приковані, – зітхаючи, сказав наостанок Микола. – Може, він і не відпускає нас звідси.
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•