Ніч кохання посеред війни подарувала сина
Підпис відсутній
Той день, коли батальйон передової частини радянських військ врешті викурив німців з Вишківців, став справжнім святом. Несли визволителям, хто що мав: печену картоплю, яйця, кусень зжовклого сала, а то й пляшчину домашньої наливки. З чоловіків на хуторі залишився тільки однорукий Юхим, якого через каліцтво не взяли на війну. Але, на диво, він умів хвацько грати на гармошці. Підтримував інструмент підборіддям, коліном, плечем, а однією рукою вправно перебирав кнопки, витискаючи з гармошки польки й краков’яки. Молоді солдатики по черзі запрошували дівчат до танцю. Навіть негарну Савету. А як звечоріло, то й ближче захотіли познайомитися. Бо-йова красуня Ганна сержанта Альошу відшила зразу, без зайвих слів. Задерикувату Марусю мати з тріском загнала до хати. Савета, сяюча і щаслива, залишилася сидіти на лавчині із Сашком, молодим солдатом, що мав вогненного рудого чуба і густо всіяне ластовинням обличчя. А згодом у віконці її хатини несміливо блимнула гасова лампа. І довготелеса Сашкова тінь захиталася аж до стелі.
…Вранці батальйон покидав Вишківці. Хуторяни проводжали військових аж до битого шляху. Лишень Савета стояла у вікні своєї хатини, гамуючи сльози і притискаючи до грудей вицвілу пілотку.
…Груднева хурделиця жбурляла у вікно снігом, гуділа і витанцьовувала, як навіжена. Під порогом Саветиної хати – гурт жінок. Раптом двері навстіж відчинилися і почувся радісний крик баби-повитухи:
– Син, син у вашої Саветки! Міцний, як горішок, і галасливий. А вже рудий!
Ніхто Савету не судив. Хуторяни міркували: “От і добре. Не сама тепер. Бо де той заміж… Тут гарніші сидять, а женихів війна забрала”.
А по війні почалося масове переселення з хуторів. Савета отримала житло у передмісті. Жила із сином у невеличкій кімнатці, працювала на цегельні. Не розкошувала, але Павлику ні в чому не відмовляла. Понад усе на світі любила своє “руденьке сонечко”, була вдячна долі за ту несподівану зустріч із Сашком, за ту ніч, яка подарувала їй щастя материнства.
Чи згадувала вона Сашка? Іноді. Бо й що вона про нього знала? Лишень те, що родом із Сумщини, ріс в дитячому будинку. Чи надіялася на зустріч? Аж ніяк! Бо по війні наслухалася багато по-дібних історій. Після таких ночей кохання посеред війни народжувалися діти і росли собі безбатченками…
Але чомусь серед найдорожчих її серцю речей – вишитого мамою рушника і сімейних фотографій – лежала вицвіла солдатська пілотка…
Син йшов до армії. Заплакана Савета не відходила від своєї кровинки ні на крок. Милувалася Павликом – дарма, що рудий, але ж який красивий, мужній, привітний. Друзів он скільки, та й сусідська Оленка, синова ровесниця, з нього очей не зводить.
Людно біля військкомату. Усе тут – і тужливе “Прощання слов’янки”, і материнські сльози, і соромливі дівочі поцілунки. Аж ось команда шикуватися – “купці” з військової частини прибули. З кузова критої машини вистрибнули троє в погонах. Ще один, водій, відкрив дверцята кабіни. Савета мимоволі подивилася на нього і… її наче струмом прошило. Вогненно-рудий чуб водія вперто витикався з-під форменого кашкета. На неї дивилися Сашкові очі.
…Сина з армії вони зустрічали разом.
Неоніла Остапчук,
Волинська область
| Comments: |
