Німці Прикололи штиком до підлоги
Кожен шостий українець, за статистичними даними, загинув під час Великої Вітчизняної війни, а в нашій родині кожен другий. Із 15 осіб нас залишилось тільки восьмеро. Моє дитинство і юність накрила чорним крилом печалі і страхіть війна. До війни ми жили у селі Бондарівка Коростенського району на Житомирщині. Сім’я була великою – аж семеро дітей. Але мирне життя обірвала війна, і вже в липні фашисти дійшли до Коростеня. Тут був другий від кордону з Польщею укріплений район, де вирішувалась доля нашої Батьківщини. Ми з потоком біженців втікали з Бондарівки у глухе село Малий Яблунець, куди, сподівалися, не поткнуться окупанти. Масова паніка і страх не могли втримати нас, пацанів, біля материної спідниці. І ми з братом-близнюком не раз робили вилазки у своє село, щоб подивитись, чи наш дім вцілів. В один з таких походів побачили моторошну картину – в калюжі крові лежав мертвим прикутий штиком до підлоги наш дідусь.
Дідусь Клим Бондаренко був без ноги. Тож нізащо не хотів втікати з нами. Казав: «Кому я, каліка, потрібен?» Думав, що пересидить окупацію у схроні, а заодно і хазяйство пильнуватиме. Але, як з’ясувалося згодом, сидячи у своєму сховку, він почув лемент радянських офіцерів-військовополонених, яких розстрілювали гестапівці під нашим будинком. Почув і виліз зі схрону та почав благати, молячись і хрестячись, щоб пощадили. Але німці постріляли усіх, а діда затягли до хати і прохромили штиком груди навиліт – прикололи до підлоги.
Хоронили його в рядні, бо не було кому витесати домовину. Неподалік рвалися снаряди, добре, що хоч цвинтар був поруч, то якось закопали нещасного мученика. Всі шкодували нашого дідуся, бо був він великим майстром-будівельником. Вибудував усім своїм дорослим дітям гарні будинки, які стоять і понині.
У 1942-му у бондарівських лісах був сформований партизанський загін імені Котовського, який згодом приєднався до з’єднання Сабурова. Стало відомо, що для того, аби не було підтримки партизанському руху, німецьке керівництво розробило план ліквідації людей середнього віку. У чому він полягав? Якщо радянських євреїв розстрілювали німці на місці, то угорських гнали етапом по місцях партизанського руху, заразивши їх тифозними вошами-паразитами.
На початку 1943-го року етапних розташували і в наших домівках, зігнавши селян в кілька будинків по 10-12 сімей докупи. Через місяць почало вимирати населення наших сіл – по 5-6 і більше людей на день. Закопувати померлих примушували селян, але не на цвинтарі, а на колгоспному стані Бондарівки. Конвоїрами при цьому були не німці, а угорські офіцери-штрафники. Хворіли всі. Дехто виживав, але після хвороби випадало волосся, злазили нігті і ходити вчилися заново, як малі діти. На 5-й день хвороби, саме на Пасху, померла 40-річною наша мама. За нею пішов з життя і тато. Так ми залишились круглими сиротами. Усіх «перекотив» тиф, ледве вичухалися. Нас хотіли роздати по людях, але старша сестра Ліза, у якої від дифтерії померло двоє діток, сказала, що нікому не віддасть сиріт. Так ми опинилися в Гулянці.
Щоб якось вижити, ми з братом Андрієм продовжили батьківське ремесло – ремонтували взуття та виготовляли жіночі гребінці. Заробляли таким чином на те, щоб купити хліба, картоплі, солі та сірників.
Коли наприкінці 1943-го наш район звільнили від німецьких окупантів, повернувся з партизанського загону старший брат Макар, але він був хворий на тиф і через кілька днів помер. А Степана дочекалися з примусових робіт з Німеччини аж після Перемоги, наприкінці 1945-го.
Пилип ПОЛОСЕНКО,
уродженець Житомирської області,
нині лучанин
| Comments: |
