«Чому ви, склеротики, сюди приїжджаєте?»
Михайло Гжеляк з Паридубів Старовижівського району став ліквідатором аварії на Чорнобильській АЕС. Потерпав від бюрократичної тяганини навколо статусу, що з кожним днем висмоктувало з душі життєву силу…
На збори у Чорнобиль пострибав на милицях
В одній руці – щойно знятий з ноги гіпс, в іншій – повістка у райвійськкомат. Так зустрів Михайло Гжеляк ранок 7 травня 1988 року. Кому скажи – не повірить, та взяв чоловік в руки костилі і пострибав на військові збори. В армії відбував службу в будівельному батальйоні. Може, Батьківщині знадобилося його майстерне ремесло? У Білій Церкві “партизанів” переодягнули і повезли ближче до Чорнобиля. Спочатку в одне селище, а потім – в інше. Зупинилися за п’ятнадцять кілометрів від атомної станції, у селі Стачанка. Поселилися в оселі голови колгоспу.
– На роботу довозили, – розповідає Михайло Вікторович. – Працювали по дві години в день. Довелося вивозити оснащення з двох блоків на могильник. Повертаючись з атомної, скидали з себе увесь одяг, змивали радіаційний пил і переодягалися в чисте. Дбали в забрудненій зоні і про харчування робітників. Ось тільки літра мінералки на добу було замало, тому ми, незважаючи на заборону, вживали питну воду з криниць. Бувало, що й величезну рибу в річці ловили, не встоювали перед спокусою поласувати. Радіація засторогою не ставала, адже невидима. Та й хто тоді достеменно знав про її наслідки?!
Нині побутує думка про те, що в Чорнобилі радіація “не брала” того, хто регулярно вживав алкоголь.
– І справді, щодня до обіднього столу давали по 50 грамів “казенки”, – продовжує Михайло Гжеляк. – Але хіба то норма для здорового мужика? Ми додумалися свої п’ятдесятиграмівки зливати в одну склянку. Її випивав один з ліквідаторів. Наступного дня – інший… Коли розпочалися на цьому грунті проблеми, горілку до обіду перестали давати.
Одного разу Михайло ще з двома “партизанами” запізнився на автобус. У Стачанку добиралися пішки. Вздовж села, зарослого бур’янами, обабіч дороги вабили-милували зір величезні черешні, налиті сонцем і… радіацією. “Не їж!” – спробували зупинити свого товариша. Але той не послухав. Коли прийшли на місце дислокації, заміряли дозиметром рівень радіації. У любителя черешень в ділянці шлунка він зашкалював.
– Із жителів Стачанки в селі залишилося лише дві жінки, – згадує Михайло Вікторович. – Усіх інших вивезли. Одна не поїхала із забрудненої зони, бо хворіла на сибірську виразку, інша її доглядала. З часом рани у хворої почали гоїтися.
Атом демонстрував свою силу, але мирним не був. Не відчували цього й ліквідатори, бо одягали респіратори у разі появи на станції чергової перевірки, нарікаючи, що в них важко дихати. Вдихання ж руйнівного атома було набагато страшнішим. Зрозуміли це вже потім, коли на сільських та міських кладовищах стало з’являтися все більше могил тих, хто був у Чорнобилі, а в їхніх оселях фотографії вродливих чоловіків у формі і без неї обрамлялися в траурні рамки.
За законами воєнного часу з тими, хто прагнув отримати якийсь зиск із залишеного чорнобильцями майна, огородженого колючим дротом, розправлялися.
– Знайшовся такий і на моїй вахті, – розповідає Михайло. – Нишпорив по чужих оселях у пошуках золотих речей – ланцюжків, каблучок. Та недовго йому довелося безчинствувати по зоні. Затримали. З Москви приїхали представники правосуддя. “Золота” лихоманка закінчилася довготривалим ув’язненням – винесли вирок на місці скоєння злочину.
А потім шукав втрачений документ
Михайло Гжеляк – дуже допитлива людина. Цікавість змушувала його заглядати всюди, куди не заборонялось. Бачив, як виробляється атомна енергія, як працюють блоки, комп’ютерне обладнання, ходив по машинному відділенню. Хто його знає, чи так би себе вів сьогодні, коли минуло стільки років після аварії на ЧАЕС і спізнав ціну життя та здоров’я?
Після повернення з Чорнобиля Михайло Вікторович, як ліквідатор третьої категорії, отримав певні соціальні пільги. Але чим більше часу відділяє нас від вибуху під зорею Полин, тим наполегливіше окремі чиновники стараються відмахнутися від тих, хто ризикував здоров’ям і з Божої волі залишається ще живим. З цього світу пішло вже чимало й тих, хто служив з паном Гжеляком у військових частинах №43187 та №36826. Часто згадує він Сергія Бевзова з Лукова, якого вже немає з нами.
У довідці з галузевого архіву йдеться про те, що Михайло Вікторович виконував свій обов’язок перед Батьківщиною і людством з 8.05.1988 р. по 31.07.1988 р., отримавши дозу опромінення в 4,331 бера. У документі ремонтно-монтажного комбінату йдеться про 59 днів, відпрацьованих у зоні.
– Інша довідка свідчить про те, що чоловік отримав заробітну плату за 85 днів у Чорнобилі, – втручається в розмову його дружина Надія Полікарпівна. – Ми потерпаємо через втрату документів, які не можемо відновити, наштовхуючись на бюрократичні перепони у військовому архіві. Цією справою займався наш племінник, який мешкає в столиці, адже із Паридубів у Київ не наїздишся. Так нічого й не домігся. Поїхала я. То заяву не так написала, то не тоді прийшла… І врешті-решт працівниця архіву на мене нагримала: “Чому ви, склеротики, сюди приїжджаєте, заважаєте працювати?!” Ще й за барки викинула з кімнати, в якій ми присіли, аби ще раз написати заяву. Ось так потрібно попоїздити, щоб довести правду.
Незважаючи на усе це, Гжеляки не здаються. Вони все-таки відчайдушно шукають цю правду. У їхній ситуації залишається лише один-єдиний вихід – знайти тих, хто служив з паном Михайлом у військовій частині №36826 і міг би підтвердити час його роботи на ліквідації наслідків Чорнобильської аварії.
– Знаю, нас вже давно “списали”, – каже він. – Бо тодішня влада навіть не сподівалася, що ми так довго проживемо. Нині вона – далеко в Москві, а Москва сльозам не вірить. Але чому сьогоднішня, українська, не хоче дослухатися до тих бід і проблем, якими нині живуть ліквідатори аварії?
Наталія ЛЕГКА,
Волинська область
P.S. Як стало відомо, Михайло Гжеляк таки нарешті добився чорнобильської пенсії.
| Comments: |
