Втеча з ГУЛАГу
Закінчення. Початок у №15 Євмен ТИШКЕВИЧ в 1956 році
Два тижні без харчів дрімучою тайгою
– Годували так, що можна було померти з голоду, – пригадує Євмен Костянтинович. – Тому зібрався наш підпільний комітет, до якого входило 15 людей, і вирішив організувати втечу. Цікаво, що ніхто нас не зрадив, хоча сексотів в таборі вистачало. Між собою домовилися, що під час втечі не будемо чинити ніякого насильства над цивільними людьми, не будемо грабувати та вбивати, боронь, Боже. Ми ж не бандити, а борці за вільну Україну. День втечі призначили на 14 жовтня 1944 року. Як завжди, нас, людей двісті, вивели в тайгу на роботу. Ми домовилися в кінці робочого дня забрати зброю у начальника конвою та охоронців, але не вбивати їх. Згідно з розробленим планом, на офіцера напав Міша Сила. Цей чоловік повністю відповідав своєму прізвищу. Родом він із села Підлісці біля Кременця на Тернопільщині. Коли начальник конвою перераховував всіх нас і підійшов до Міши, хлопець обхопив його ззаду і ножем відрізав кобуру з пістолетом. Начальник розгубився. Ми всі кинулися в ліс. Конвой вже нічого не міг зробити.
Втікачі розбилися на невеличкі групи. Ніяких запасів харчів та теплого одягу не мали. Разом з Євменом Тишкевичем ще були Міша Сила та Гриша Лукащук.
Йшли вони дрімучою тайгою тільки вдень. Орієнтувалися по деревах та сонцю. Вночі один чергував, а двоє спали. Перші три дні харчувалися сирими грибами та журавлиною.
Якось втікачі натрапили на одне село. Вночі залізли в колгоспний хлів, витягнули козу. Так у них з’явилося м’ясо. Спекли його на патиках, як шашлик, і наїлися гарячого з голоду. У них навіть солі не було. Напилися з калюжі води. Зібралися йти далі, а ноги не слухаються, віднялися. Три доби лежали, поки ноги не відійшли. Тоді рушили далі. За їхніми приблизними підрахунками, за два тижні вони подолали 350 кілометрів.
Всі групи втікачів рухалися в одному напрямку – на південь, і залишали багато слідів. Вони прекрасно розуміли, що їх переслідують. Погоня працювала на випередження. Біля мостів та переправ робили засідки. Цікаво, що шукали їх табірні охоронці на чолі з начальником конвою Корольовим. Тільки завдяки щасливому збігові обставин вони одного вечора не потрапили в руки своїм переслідувачам. Підійшли до річки. Затаїлися у стіжку із сіном. Збиралися переправитися через міст, коли настане глибока ніч. Але, втомлені та виснажені, в теплі заснули і проспали аж до ранку. Коли прокинулися, то побачили, як на світанку від мосту в село пішли солдати, які всю ніч сиділи у засідці. Тільки тоді втікачі переправилися. Населені пункти обходили. Але наближалась зима.
Волинянина закатував начальник конвою
– Ми вже зупинилися в тайзі на ніч, розклали вогонь і грілися, – розповідає пан Євмен. – Були змучені, але веселі: все у нас виходить, йдемо браво. І втратили пильність. Чули, ніби хтось у тайзі ходить, гілки тріщать. Ми подумали, що якийсь звір, навіть не звернули уваги. А то була людина, яка нас побачила і побігла у село. А там ночував начальник конвою Корольов і собаківник Піменов. Вони приблизно вирахували, до якого села ми могли дійти. Там всіх жителів підняли на ноги. Людям казали, що група жорстоких бандитів втекла з табору і на своєму шляху вбиває всіх, кого зустріне.
Нас оточили і без попередження стали стріляти. У них був наказ вбивати на місці. Коли почалася стрілянина, я кинувся під густі ялини, гілля яких було опущене аж до землі. Нас врятував вогонь і темна ніч. Відійдеш на метр в ліс – і все, нічого не видно. Переслідувачі нас загубили.
Я лежав під ялинами і слухав їхню розмову. Вони постояли біля нашого вогнища і пішли ночувати в село, навіть у засідці нікого не залишили. Через деякий час з кущів виліз Гриша і подав умовний сигнал. А Міша Сила так і не відгукнувся, видно, далеко забіг в тайгу. Ми з Грицьком нагрілися коло вогню і рушили далі, але став падати сніг. Як ми не старалися, але все ж залишали сліди. Нас наздогнали десь о десятій ранку. Пустили по сліду собаку, який накинувся на нас і став рвати. Підбіг начальник конвою Корольов і вдарив Гришу палкою, аж той заревів і впав. Мені наказали: «Піднімай його», бо Гриша вже встати не міг.
Привели в село. А там вже пішов поголос, що зловили бандитів. Як там на нас йшли дивитися – від старого до малого! Двері не зачинялися. Ми були, як затравлені звірі – зарослі, страшні, вошиві, пропахлі димом. Цікаво, що люди по-різному до нас ставилися. Одні кричали: “Розстріляти бандитів!”, інші співчували, дехто навіть плакав.
Хазяйка, де нас тримали, наварила картоплі, але Гриша вже не схотів їсти. Він не міг навіть рухатися. Хлопця везли на підводі, а мене гнали пішки. На третій день цієї каторжної дороги Гриша помер. В одному селі зробили ящика і поховали мого товариша. Скільки я просив конвоїрів, щоб сказали, як це поселення називається, але вони були невблаганні. Так що я й не знаю, де точно похований волинянин Григорій Лукащук. Йому тоді було тільки 17 літ. Мені не вдалося знайти його родину. Може, люди прочитають газету, і хтось відгукнеться. Знаю тільки, що він 1927 року, родом з Рожища, чи, може, з якогось села цього району. Ми були молоді і про це не думали, а треба було більше один про одного розпитати. Скільки ще таких безіменних українських могил розкидано на безкрайніх сибірських просторах, знає тільки Бог.
Перед «октябрською» мене пригнали у Великий Устюг в тюрму. Мішку Силу через кілька днів також впіймали. Він зайшов у село, попросив їсти, і його арештували. Всього зловили 18 людей, і в кінці грудня 1944-го нас судили. Чотири дні йшов процес.
Мені, Михайлові Силі і Сергію Тетеріну з Кременця дали вищу міру покарання. Коли зачитали вирок, не було ніякої реакції: розстріл, значить, розстріл, аби тільки швидше, щоб не мучитися. Годували настільки погано, що вже не було сил навіть встати на ноги. Якось прийшли мене оглядати медики, і серед них була дочка начальника тюрми. Тільки після цього стали краще годувати. Нас на світі тільки молодість і тримала.
Як клацне замок, то в душі з’являвся холодок: «Може, вже прийшли по мене?» Щодня чекав смерті і молився. Десь через місяць зрозумів, що не розстріляють. До мене в камеру прибігала мишка, я розмовляв з нею і годував хлібом. З Москви прийшло помилування: замінити розстріл на 20 років каторги. У камері-одиночці я провів 91 день.
З Вологди особливо небезпечного злочинця Тишкевича етапом відправили на Воркуту, там працював до 1953 року. Після смерті Сталіна табори застрайкували. До них приїжджав Генеральний прокурор Руденко і заступник міністра внутрішніх справ генерал Масленников. Після московської комісії в’язням списали третину строку, пом’якшили режим, і вони вийшли на роботу.
Восени 1953-го Євмен Тишкевич отримав ще один «сюрприз» від долі – його забрали з табору у тюрму. Ніхто не пояснював причину, очевидно, табірне начальство вирішило, що він був ініціатором страйку. Потрапив у сумнозвісний Володимирський централ – найстрашнішу тюрму в Радянському Союзі. Навіть досвідчений зек ледве пережив рік закритої в’язниці. У камерах було чути, як пролітала муха. Ув’язнених переодягнули у смугасту тюремну форму. Після тюрми – знову табір за 300 кілометрів від Воркути. Шлях до волі для українця був непростий. Коли жив на поселенні, ледве знову не потрапив за грати – надумав провідати батька на засланні в Іркутську. Мама померла в таборі ще раніше, Євмен Костянтинович навіть не знає, в якому.
Одружився Євмен Тишкевич у 1957 році в Іркутську з дівчиною із сусіднього села Вірою Самсонюк, яка зі своїми батьками була там на засланні. У 1958 році повернулися в Україну, збудували в Голишеві хату. Виростили двох доньок – Галину і Світлану. Мають четверо онуків.
– Я з Богом живу все життя, співаю в церковному хорі. Господь ще дає мені сил, – сказав на завершення нашої тривалої розмови незламний українець Євмен Тишкевич.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
| Comments: |
