В’язане диво Надії Соломко
Надія Соломко біля своїх творів
– Мене тоді вразило, що так добре може вишивати чоловік, – зізнається Надія Соломко. – Дивилася на екран, ніби зачарована, і враз осяяла думка: “Та це ж можна і спицями зв’язати!” Не сподівалася від себе такого емоційного сплеску, я ж тоді вже була на пенсії. Пізніше зрозуміла – мені потрібен був імпульс…
Свого “первістка” – двометрове полотно із зображенням Ісуса Христа – пані Надія згодом подарувала онукові. Над образом довелося добре попітніти, але результат виправдав себе. З тих пір за неповних чотири роки новаторка у техніці релігійних зображень за схемами доктора Блажейовського створила 21 оригінальний твір, левова частка яких відтворює біблійні сюжети. Це ікони “Богородиця”, “Плащаниця”, “Різдво Христове”, “Благовіщення”, “Богоявлення”, “Вербна неділя”, “Воздвиження Чесного Хреста”, “Стрітення”… Надія Соломко планує ще доповнити цю релігійну “серію” картинами “Воскресіння”, “Успіння Богородиці”, “Таємна вечеря”. Працює вона і над портретами – вив’язала зображення Івана Павла ІІ, митрополита Андрея Шептицького, молодого Шевченка, зараз завершує працювати над образом Івана Франка, хоче створити портрети Лесі Українки, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, інших видатних українців. Програма ж максимум у жінки – 200 в’язаних полотен.
Її роботи схожі на красиві, добротні гобелени. За кожну якийсь грошовитий олігарх не пошкодував би, напевне, кругленької суми, проте Надія Соломко довіряє свої ікони лише затишним залам музеїв та картинних галерей. Продавати картини вона не збирається, бо вкладала у них душу, а душа не продається.
– Я можу свою роботу подарувати, – каже майстриня. – Мої картини-ікони є у дітей, сестер, копію “Вишгородської Богоматері” подарувала Кам’янець-Подільській картинній галереї.
Аби донести працю своїх рук до людей, Надія Соломко сама телефонує у музеї і домовляється про експозиції. Назустріч їй ідуть, як правило, безкорисливі керівники виставкових залів, які надають приміщення автору-пенсіонеру безкоштовно. Так зробили, наприклад, вже у двадцяти містах Західної України, у тому числі Кременці на Тернопільщині. Тут, у краєзнавчому музеї, експонується виставка пані Надії. “Ніхто мені не допомагає, все роблю сама, – пояснює жінка. – Коли отримую запрошення, складаю величезні сумки й автобусом добираюся до місця призначення. Рік тому журналіст, режисер, оператор Петро Олар побачив на виставці в Івано-Франківську мою картину “Андрей Шептицький” і сказав: “Ще не вмерла наша Україна”. Потім запитав, чому про мене мало хто знає. Я відповіла: “Бо не хочуть показувати, зараз переважно вишивка на першому плані”. Олар пообіцяв, що посприяє популяризації моїх робіт, але так і не зателефонував”.
Кожна в’язана річ забирає у пані Надії у середньому два місяці. Найбільше часу, чотири місяці, пішло на плащаницю. За словами жінки, особливих труднощів, крім лицьових петель, у в’язанні немає. Складність лише у тому, що петля більша за хрестик і нею важче вив’язувати деталі, а риси обличчя, наприклад, потрібно вишивати спеціальним ткацьким швом. Так було і з плащаницею, лиця на якій майстриня вишивала, а не в’язала. 4 листопада 2003 року плащаниця за участі членів Спілки християнського відродження була прикладена до Мінської копії Туринської плащаниці, яка перебувала в Івано-Франківському кафедральному соборі святого Воскресіння Христового. До речі, ще у 2000 році Надія Соломко отримала благословення від священика, і відтоді кожен її твір освячується у храмі. Аматорка цінує всі свої роботи, а найулюбленіша у неї – ікона “Йосип обручник” із викладеними з пір’я голубами.
Для в’язання Надія Павлівна використовує штучні і прості нитки: велюрові, шовкові, люрексові, віскозні, тільки не акрилові. “Акрил дуже міль любить, – каже жінка, – а я хочу, щоб мої витвори зберігалися довго”. Головним у роботі вона вважає початок. Каже: якщо наміри чисті, успіх не забариться. Жінка зізнається, що часто болять руки, але вона не звертає уваги на болячки. В’язання, переконана, додає сил і здоров’я.
Євгенія Ліщук,
Тернопільська область
Фото автора
Довідка
Надія Соломко народилася у Кам’янці-Подільському. За фахом – технік-електрик. В’язати навчилася у Білій Церкві, куди потрапила за направленням. Невдовзі переїхала до чоловіка на Прикарпаття. В’язала рідним і знайомим, організувала при надвірнянському клубі бурильників курси в’язання. Продовжила вчити цьому бажаючих і на Івано-Франківському радіозаводі, де згодом пропрацювала на АТС понад 20 років.
| Comments: |
