«Отака-то наша доля, доленька дитяча: мама наша зозуленька, а ми – зозулята»
Сирітки при живій мамі
До листа із цими сумними рядками дівчина додала свій вірш, який не можна читати без сліз. Звісно, “крик дитячої душі” нікого не залишить байдужим.
«На Сашків нас проміняла, ненько непутьова»
Про долю цих трьох дівчаток Махамухів знають не тільки в селі Волиця Здолбунівського району, де вони живуть із татом і бабусею, а й у багатьох інших куточках області. Люди співчувають дітворі, бо пояснити вчинок молодої, при здоровому глузді жінки, ніяк не можуть. А що вже говорити про самих дівчат, як їм зрозу-міти маму?
Тата Руслана ми вдома не застали, якраз поїхав на заробітки у Київ. І хоча додому приїжджає регулярно, всі клопоти лягають на плечі його 60-річної матері Софії Петрівни. Вік уже не молодий, проте видно, що встигає усюди: і господарку немаленьку попорати, і їсти наварити та ще й дітей співам навчити і українське вбрання їм вишити. Одинадцятирічна Оленка, на два роки менша Іринка та п’ятирічна Юля – теперішнє її багатство.
– Їхня мама Оля не місцева, з бідової неблагополучної сім’ї, – каже Софія Петрівна. – З моїм сином познайомилися у Рівному: він там працював, а вона навчалася спеціальності на льонокомбінаті. Спочатку жили непогано, правда, я дуже сварила невістку за куріння. І паспорта просила виробити – бо як загубила колись, так без нього і жила. Не по-людськи це, народжувати дітей без шлюбу! Коли Оля завагітніла Юлею, не витримала і сама поїхала оформляти їй документи. То мене навіть запитували в паспортному столі: “То ви мама їй чи свекруха?” Був пе-ріод, що молоді захотіли жити окремо, то пішли в інше село, але потім все одно повернулися. Руслан постійно на заробітки їздив, а потім і Оля стала проситися. Як поїхала, так відтоді все і почалося.
У Спасівській сільській раді, куди належить Волиця, це підтвердили. Раніше молода сім’я жила тихо і спокійно. Сусіди скандалів не чули. Жінку п’яною ніколи не бачили. Чоловік, правда, випивав по святах, як і інші. Але за дітьми він упадав: і в садочок завести міг, і в школі дідом Морозом побути.
– Та згодом Оля стала рідше приїжджати додому, – продовжує розповідати Софія Петрівна. – Все маршрутка у неї ламалася на півдороги. А потім по селу почали ходити чутки, що вона крутить “шури-мури” з іншими чоловіками. І нарешті Оля мені сама сказала, що збирається кидати чоловіка, бо він п’є. Не скажу, що він геть не бере у рот спиртного. Так, випиває, але як усі. Однак гроші ніколи не пропивав, завжди приносив. Ні її, ні дітей в житті пальцем не зачепив. Соромно розказувати, але я сама їздила до її коханця і вмовляла його відійти, залишити нас у спокої. Просила-молила: у неї ж троє дітей, навіщо тобі, молодому, такий тягар. Поки я повернулася звідти, Оля зібрала речі, дітей і поїхала. Завезла їх десь у Гощанський район, в стару бабину хату. Викликала з Житомира свою матір і покинула їх там на ту п’яничку. Вже як діти почали ходити по селу і просити їсти, знайшлися якісь добрі люди, які подзвонили Руслану на мобільний. Він якраз на заробітках у Києві був, зірвався – і за ними туди. Але забрати зумів тільки меншу Юлю. Маленька сама попросилася додому. Старші відмовилися.
Судячи з усього, у цій сім’ї секретів від дітей немає. Оленка слухає нашу розмову і подекуди підтакує. Дуже розумна і поміркована. Їй би у колективі частіше бувати, але не може через хворобу. Медики навіть жартують, як каже сама, що вже прописатися їй треба у лікарні, бо там вона більше часу буває, аніж вдома. Виявляється, астма у неї не вроджена. Оленка і досі пам’ятає, як тієї зими, коли вони ще окремо від бабусі жили, мама послала її у магазин здати порожні пляшки з-під пива. Оленка тоді до магазина так і не дійшла – застрягла у кучугурі снігу. Пробувала вибратися, але тільки чобітки погубила. Невідомо, скільки вона там боса простояла, бо принесли її додому перехожі вже геть задубілу. З тих пір і мучиться. Рік тому їй навіть групу дали.
«Хоч би грошей нам прислала, як не хочеш глядіти»
Сирітки при живій мамі
– Ну, це ж мама! Ми хотіли її дочекатися. А вона весь час десь їздила, то баба посилала нас просити у людей сало, цукор, а потім міняла продукти на горілку. Ми ж їли тільки одні сухі коржі і напівгнилу картоплю. Якось мама сказала, що мусить їхати на три дні в Житомир, а нам залишила 10 гривень. Бабця десь шлялася, ми її взагалі рідко бачили. Коли мама не повернулася і через два місяці, пішли по людях, бо хотіли їсти. Нас таки забрала друга бабця Софія. Бо мама кричала у трубку, щоб від неї відчепилися!
Руслан подав на розлучення і на позбавлення материнських прав. Волосся стає дибки, коли читаєш акт обстеження умов проживання дітей у селі Дроздів Гощанського району: ліжок немає, стола, щоб вчити уроки – теж, грубка димить всередину, антисанітарія повна, сім’я зловживає спиртними напоями, а діти голодують і жебракують. І це мама вирішила, що там її кровиночкам буде краще! Всіх трьох дівчаток навіть постригли, бо були дуже завошивлені. Суд тривав довго, горе-матір викликали п’ять разів, але вона жодного разу не приїхала. Так її заочно і позбавляли прав.
Вже більше року діти офіційно не мають мами. Присуджених аліментів у розмірі 150 гривень ще жодного разу не отримали. А гроші цій сім’ї вкрай потрібні на лікування Оленки. У моменти загострення хвороби бідне дитя п’є по 36 пігулок щодня, не кажучи вже про безкінечні крапельниці. Останній раз їй виписали ліків на три тисячі гривень – мусили позичати гроші. Софія Петрівна старається, стукає у всі двері. Якось з великими труднощами “вибила” одноразову со-ціальну допомогу –1700 гривень.
– Коли її нарешті перевели на рахунок, – зі сльозами на очах згадує жінка, – мусила звонити Олі, щоб приїхала і зняла гроші. Мені ж не давали, бо всі документи були ще на ній. Вона забрала допомогу, і хоч би гривню залишила дітям на зиму. Навіть не заглянула до нас, а от на дискотеку сходити встигла – люди бачили.
Як би дорослі не ображалися, що б не говорили, а діти все одно чекають маму. Юлі вона сниться. Іринка в школі плаче над кожною пісенькою, де згадується мама. А Оленка намагається їй додзвонитися і пише вірші.
– Якось я лежала у лікарні, три дні була у реанімації, – розповідає найстаршенька. – І вже в палаті мене провідала мама з якимсь чоло-віком. Я так хотіла побути з нею довше, просила її залишитися зі мною на ніч, бо в палаті була сама. А вона не захотіла. Я довго плакала, а тоді сіла і написала вірша “Зозуля”.
Той вірш прочитали інші хворі, потім вся лікарня. Його почали передавати з рук в руки у селі, плакати і переписувати. Він навіть якимсь чином дійшов до матері, яка нібито була аж у Житомирській області. От тоді дзвінок до донечки не забарився – мати дуже сварилася за те, що її знеславила на весь білий світ.
А той вірш і справді бере за душу. Отож процитую уривок:
Бабця дуже любить нас,
Прихилила б небо.
Але повір, рідненька,
Як тебе нам треба!
Провела б Іринку в школу,
Юлю – у садочок,
Тобі б нами гордитися,
Що маєш трьох дочок.
Мене хвору відвідала б,
Була б мені радість.
Будеш ти ще нас шукати,
Коли прийде старість.
Почуй, Боже, нашу просьбу
І ти, Божа Мати,
Пошліть многі літа бабці
Й здоров’я багато.
Щоб колядок нас навчила
І пісень співати,
Добрий день казати людям,
Старших поважати.
Отака-то наша доля,
Доленька дитяча:
Мама наша зозуленька, а ми – зозулята.
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
P.S. Поки готувався матеріал, Оленка зателефонувала мені і поділилася новиною: мати вислала їм аж 100 гривень!
| Comments: |
