Микола КОБО (у центрі)
Зі спортом Миколу Павловича поєднала армія, адже потрапив у спортивну роту. А в Німеччині, де проходив позастрокову службу, почав професійно займатися вільною та класичною боротьбою, дзюдо, самбо, готуючи військову збірну на різноманітні змагання. Те, що спорт – це здоров’я, переконався остаточно і вже не зміг проміняти своє захоплення ні на що інше. Навіть у найскладніші часи. Бо коли повернувся в Україну на початку 90-х, то незалежна держава переживала у своїй історії ще одну “руїну”. І Микола Павлович в цей час загорівся ідеєю створити спортивну школу в селі Квасилів, що неподалік Рівного. Хоча такі спортсмени, як він, маючи уже звання майстра спорту з боротьби, заробляли тоді неабиякі гроші… Як? М’яко кажучи, їхнє вміння й сила прислужилися у тіньових структурах. Микола Павлович переконаний, що не всі спортсмени-колеги стали на “бандитську дорогу”, правда, виживали, хто як міг.
Спочатку Микола Кобо відвоював котельню місцевого професійно-технічного училища (тут влаштувався на роботу), незважаючи на те, що на неї деякі спритники вже накинули оком. Потім довелося її розчистити, закидати 12-метрові ями, так-сяк обставити відповідним інвентарем. “Вкалували” на цьому об’єкті вісім місяців, оббиваючи при цьому пороги високопосадовців, аби довести, наскільки важливо забрати дітей з вулиці у спортивні зали. Переконав. Але вибити фінанси для розвитку спортивної секції фактично було неможливо.
– Втриматися у той час допомогла напористість, – такий висновок самого Миколи Павловича. – Зараз уже легше.
Певно, що так. Адже брати участь у змаганнях навіть на рівні України було нереально: щоб дістатися з учнями, яких тренував, до Києва, грошей не мали. Добиралися електричкою. У столиці перебивалися на таких-сяких харчах, а спали у спортивних залах на матах, вкрившись куртками. Тренер навіть не міг зімкнути очей, щоб щурі, які шмигали там, бува, не налякали дітвору.
Через квасилівський спортивний зал пройшли чи не всі місцеві діти, серед яких і сироти, і “важкі”, навіть ті, кого уже зарахували до майбутніх бандитів, а вони стали Людьми. Зараз вони матеріально підтримують спортивну секцію із самбо (офіційна назва – Рівненська районна дитяча спортивна школа “Колос”), з якої вийшло чимало майстрів спорту, навіть міжнародного класу. А те, що Павлович, як його тут називають, для квасилівської молоді – безперечний авторитет, знають усі жителі села. Чим бере? Особистим прикладом, переконані односельчани.
Взимку Микола Павлович щодня бігає до місцевої річки купатися. Спиртного не вживає, ще й на хлопців нагримає, якщо побачить, що котрийсь вештається біля бару напідпитку. Недарма у свої 58 років ще може не менше 20 разів підтягнутися на турніку і виконати будь-який норматив, виступає за область з легкої атлетики. І дуже хоче потрапити на чемпіонат світу серед ветеранів. Минулого року на ці змагання навіть зібрав кошти, але згодом виявилося, що Тані і Саші теж треба їхати на чемпіонат світу.
– Ну як я міг поїхати, а вони тут залишитися? – лише усміхається тренер. – Ще почекаю. Мені дуже хотілося б, щоб до нас приїхав міністр освіти і подивився, що зі школи приходять хворі діти. Якщо держава не зверне увагу на спорт і не фінансуватиме дитячі спортивні заклади, то їй доведеться фінансувати тюрми, наркодиспансери і лікарні...
З цим висновком не можна не погодитися.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Рівненська область
Comments: |