Брат і сестра – срібні призери чемпіонату світу
Саша і Таня зі своїми батьками
Починалося все дуже просто. Сашин і Танин тато, коли хлопчикові було сім років, завів його у місцеву спортивну школу (хоча вона й у Квасилові, та її назва Рівненська районна спортивна школа “Колос”). Тренер навіть здивувався, чому той сам не прийшов, а ще зауважив, що вже трохи пізно починати займатися спортом. Тато на це лише пожартував: “Запам’ятайте, я вам привів майбутнього чемпіона”.
– Мусив сам його вести, бо він у нас був дуже сором’язливим, а дитину треба було чимось зайняти, щоб не вешталася у дворі та не наробила дурниць, – розповідає батько призерів. – І як тільки у нас почала працювати ця спортивна секція з боротьби, то одразу сина туди й відправив. А Таню, яка за нього молодша на три роки, коли якийсь час не працював садочок, теж не мали де прилаштувати, і Саша мусив брати її з собою на тренування. Вона шустренька була, тренер це помітив та й каже: “Чого сидіти? Давай-но бігай з хлопчиками”. Так наші діти й захопилися боротьбою самбо. Коли вони були малі, ми три дивани поміняли – так на ньому скакали. Сусіди навіть приходили скаржитися, що цілий день гупають.
А коли досягли перших успіхів на обласних змаганнях, це ще більше захопило брата й сестру. Саша першість області виграв у п’ятому класі, а Таня – у третьому, і в дев’ять років стала призеркою чемпіонату України. Перші роки становлення держави були надто важкими, і в спортивній школі почалися проблеми. Тому Саша чотири роки навчався у Київському училищі олімпійського резерву, куди його запросили.
– Спорт – це насамперед виховання в собі сили волі, – переконаний Вадим Чмир. – Якщо дитина змушує себе працювати по чотири години щодня на спортивному килимі, то й до інших справ теж заставить. До того ж, коли Саша готувався до чемпіонату світу, треба було позбутися дев’яти кілограмів ваги. Два тижні нічого не їв, сидів тільки на ікрі. Тренуються два рази в день, бо треба завжди тримати себе у формі. Син інколи й у неділю йде на тренування.
– Певно, і раду собі дають, навіть Таня, мабуть, не боїться опинитися пізно ввечері на вулиці, – цікавлюся, розмовляючи з дітьми та їхніми батьками.
– Компанія у них хороша, вони нікого не чіпають – і їх теж. З нашого поверху усі діти ходили на секцію самбо. Таня собі раду дає з першого класу – ніхто ніколи з нею нікуди не ходив і не водив за руку. І ввечері сама з тренувань поверталася, – почула у відповідь.
З розмови з Танею та Сашею зрозуміла, що залишати спорт вони не збираються, а от досягти ще більших вершин – це бажання обох. Тим паче, що їхні попередні успіхи це прогнозують. Минулого року в березні на чемпіонаті України у молодшій групі Саша став переможцем, так само він виграв кубок України серед дорослих. На чемпіонаті Європи став третім, а світу, де участь беруть більше сорока держав, – другим. Зараз він навчається в МАУПі за спеціальністю фізична реабілітація, а ще має групу дітей, яких тренує. Таня, яка навчається у десятому класі, цього року навіть потрапила до збірної України. Минулого року на євроазійських іграх була третьою, а на чемпіонаті світу, куди їздила разом з братом, – знову другою.
А ще під час розмови зрозуміла, що найбільша заслуга у їхніх досягненнях і загалом у тому, що в селі працює ця спортивна школа, – тренера Миколи Кобо.
– У Квасилові до Миколи Павловича ставляться з великою повагою, його колишні учні – особливо, – наголошує Вадим Чмир. – Зараз ті, хто досяг у житті успіхів, навіть допомагають йому вирішувати матеріальні проблеми спортивної школи. Коли він бачить когось зі своїх колишніх вихованців на вулиці п’яним, відразу сварить: “Ану швидко додому!” І ніхто не опирається: “Павлович, все, йду”...
Але розповідь про цього чоловіка заслуговує на окрему тему, бо саме на таких українцях і тримається наша держава.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Рівненська область
| Comments: |
