П’ять життів Світлани Лелях

На долю цієї жінки випало чимало випробувань. Її намагалася зламати хвороба, дитям прикувавши до ліжка, топтала тоталітарна система, закинувши юну патріотку до божевільні. Довелося пережити чотири страшні аварії. На кожному кроці чекала зрада... Важко було. Щоденна боротьба за право на власне «я» висмоктувала останні сили. Та вона не здалася й далі продовжує творити.

В Україні встановлено десятки пам’яників та пам’ятних дощок, створених Світланою Лелях. При цьому вражає той факт, що майже усі монументальні речі майстриня виконує за власні кошти. Дивлячись на її енергійність, просто дивуєшся: звідки беруться сили у цієї змореної хворобами та життєвими катаклізмами жінки, якій лікарі багато літ тому зовсім заборонили працювати. Ми зустрілися з майстринею напередодні 8 Березня. Ця дата для неї – особливе свято, день її народження.

Рік за партою... простояла

Мальовниче село Лисиче Славутського району Хмельницької області – тут, споглядаючи ці краєвиди, зростала маленька Світлана. Народилася вона у багатодітній сім’ї Леляхів (у батьків було ще десятеро діток!), тож змалку привчалася до різної роботи. Але особливо придивлялася до татової праці. А він був дуже майстровитою людиною – і різьбяр, і ювелір (у нього з цілої околиці на весілля молодята замовляли персні), і швець, і столяр. Навіть хати та церкви його запрошували крити. Бувало, тато зачинить перед носом у доньки майстерню, бо, мовляв, не дівчача то робота з металом і деревом бавитися, – а вона в щілину підглядає. Потім сяде десь біля доброго болота – і виліплює з того “тіста” ляльки і фігурки всякі. Пластиліну ж не було.
Нещасний випадок, що трапився зі Світланою Мефодіївною у дитинстві, прирік її на пожиттєве лікування. Того фатального дня не забути жінці ніколи. Мама саме білила сіни, тато був на роботі. Вона, трирічне дитя, побачила на шафі цукерки. Спокусилася на солодощі. Світланка захотіла дістати той згорток з ласощами і, тримаючись за полиці, дрібними ноженятами полізла на шафу. Майже уже діставала до заповітного пакуночка. Простягнула ручку до цукерок і... зірвалася. Шафа, яку хитнула дитина, теж полетіла додолу – громіздкі полиці привалили дівчинку. На біду, там же стояв важкий сепаратор. Він і скалічив крихітку.
Досі пам’ять вже дорослої жінки бентежить той нестерпний біль, який довелося відчути маленьким дитям. Світлана Мефодіївна пригадує, як хтось порадив мамі обкладати хворе місце торфом – гріти ногу. Але біль не вщухав, навпаки, роз’ятрював тіло. Невдовзі дівчинка вже зовсім не могла ходити, а температура тіла підскочила до 40. Коли дівчинку госпіталізували, лікарі поставили страшний діагноз – туберкульоз кісток. Так, на довгі чотири роки хвороба прикувала дівчинку до лікарняного ліжка.
Яким несміливим був перший після тривалої хвороби крок. Рученята тремтіли, затискаючи маленкими долоньками руки лікаря. Ноги вперто не слухалися, але вона мусила скомандувати “Йдіть”! Щоденні тренування дали результат, і на четверту осінь Світланка таки пішла до школи.
– Мені спеціально в Києві замовили шкіряно-гіпсовий корсет, бо інакше мала б ще рік лежати. У ньому сидіти не можна було. То весь перший клас у школі простояла біля парти. Вчителька завжди мене шкодувала і після третього уроку відпускала додому, – згадує співрозмовниця.

Запхали у божевільню, бо хтось поскаржився у газету

Після школи дівчина наважилася поступати аж... в Москву на заочне відділення народного університету образотворчого мистецтва імені Крупської. Паралельно стала студенткою Хмельницького культосвітнього училища. Та закінчити тут навчання не судилося – дівчина потрапила в страшну дорожньо-транспортну пригоду.
Травма виявилася дуже складною, тож повернутися до навчання дівчина не могла. А потім, трохи окріпнувши, вирішила поїхати на заробітки у Крим. Там талановиту дівчину відразу помітили. Невдовзі Світлану запросили очолити колектив будинку культури у Ново-Олександрівці Сімферопольського району.
В Криму Світлана познайомилася зі своїм першим коханням Борисом Бегутовим. Та хвороба повернула її назад на малу батьківщину. У критичному стані юнку привезли у Лисиче... помирати. За нею приїхав у село коханий Борис (на той час він вже був її чоловіком), влаштувався на роботу вчителем співів і музики. Вони разом боролися за життя – і Світлана, попри невтішні пророцтва лікарів, таки підвелася.
Тоді їй довелося пройти крізь ще одне пекло – божевільню. Хтось з друзів написав у республіканську газету листа – розповідь про Світланину хворобу і безпомічність місцевих медиків. Районне керівництво отримало депешу зі столиці й взялося приструнчувати «писаку» (хоча насправді той лист надіслали не Леляхи).
– Привезли мене у божевільню, помістили в якусь палату і били, потім таблетки заставляли пити, аби зізналася, що то мій був донос, – пригадує ті жахіття майстриня. – А батьки нічого не знали й навіть не здогадувалися, де я, мене нібито забрали на обстеження в лікарню, бо я тоді хворіла. Мені влаштували справжнє пекло. Три місяці тримали з психами. Особливо страшно було у палаті з буйними. Серце здригається, як згадаю їхні танці навколо мене і їхні пальці, що тицяли мені просто в очі... Дякувати Богу, потім мене перевели у госпіталь для фронтовиків. Звідти вдалося повідомити про себе батькам.
Невдовзі виснажену Світлану санітари на ношах занесли додому. Як сказали матері, помирати. Після перенесеного шоку вона нерухомо пролежала вдома не один місяць. Але навесні вже почала рухатися й вперше вийшла у садок. Дивина: там рясно цвіла яблуня, яка багато років тому всохла. Тоді мама розповіла доньці про візит циганів, у яких купила якесь зілля, варила з нього настій, обмивала ним Світлану, а потім виливала під сухе дерево. Циганка казала: якщо навесні дерево зацвіте, то й хвора донька одужає. Так і сталося.
Потім була подорож у Казахстан. Світлана друкувалася у районних та обласних газетах – писала нариси про відомих людей країни. Поряд творила і на іншій ниві – оформлювала культурно-навчальні заклади, музеї, проектувала сквери, фасади приміщень, пам’ятники. Та трагічні випадки у родині знову повернули її на Хмельниччину, у Лисиче – помер батько, загинув старший брат, залишивши сиротами двох донечок. Як на те, у лікарню потрапляє чоловік, його невдало оперують і він впадає у кому. Світлана, сама зболена хворобами, чергує коло нього день і ніч. Її любов зробила диво, казали лікарі, бо вже через два місяці Борис підвівся. Виходила. А потім була зрада... Світлана Мефодіївна розповідає про цей переломний момент у своєму житті спокійно. Каже, не змогла йому простити, відпустила.

Коштовності обміняла на граніт

Вдруге Світлана Лелях вийшла заміж у Казахстані. Познайомилися з Геннадієм випадково – він таксував і якось підвіз її до роботи. Запізналися, обмінялися кількома словами. А потім... Зустріч за зустріччю – і знову в жіночому серці спалахнула любов. Але за іронією долі довго бути разом їм не судилося. Вони потрапили у чергову аварію. Світлані стало погано, а чоловік настільки за неї перехвилювався, що невдовзі сам помер...
Світлана Мефодіївна залишилася на одинці з творчістю і бідою. Дотепер працює між “відпустками”, що проводить у лікарнях – створює нові монументальні композиції. Це її робота стала першою в області пам’яткою жертвам голодомору і репресій. Встановила майстриня її за власні кошти у рідному Лисичому майже десять літ тому. Дві стели поєднала поперечкою – наче буква “Н” (мовляв, “Ніколи не забуте”), на них зображений колючий дріт, загратоване вікно, дзвін, хрест, червона калина. Пам’ятає спротив місцевої влади через те, що викарбувала на граніті прізвища односельчан, які загинули від руки червоної влади. Серед них була Марина Оксенчук. За три колоски з колгоспного поля, які підняла, повертаючись з роботи, загубили нелюди вдовину душу. А що ж мала робити нещасна Марина, коли шестеро малих дітей пухли від голоду? Подібна доля спіткала ще 85-х селян.
– Так хочеться відновити правдиву історію – настільки все було захоронено! – каже Світлана Мефодіївна. – Трохи недолюблюють мене керівники. А я щаслива, що від них незалежна. Не вистачало коштів на пам’ятник борцям за волю України, що у Моршині,  – продала свій кіоск. Щоб завершити іншу роботу, збула власний автомобіль і гараж, потім – і дачу. По одному довелося продати й кілька діамантів, перснів, щоб купувати граніт та інші матеріали. Не в багатстві щастя. Я колись мала багато грошей, бо в Казахстані добре оплачувалася робота. А зараз не маю майже нічого, окрім пенсії, але вважаю себе найбагатшою людиною.
Комплексний пам’ятник Героєві Радянського Союзу Валі Котику та героям, які полягли за Вітчизну, меморіальні дошки з барельєфами В’ячеслава Чорновола та Лесі Українки, пам’ятник «127-ми воякам УПА», триптих у Моршині (Львівська область) – меморіальна дошка зі вшанування ветеранів визвольної української армії, фундаторів діаспори, благодійників та меценатів України, голови братства ОУН-УПА Михайла Зеленчука... Це лише маленька дещиця зі зробленого. А скільки робіт Світлани Лелях досі прикрашають міста і села Казахстану. Та чи не найголовнішою справою життя скульптор вважає встановлення меморіального комплексу жертвам голодомору і репресій у Нетішині. Уже втілює в життя проект, бо підтримали її ідею члени міськвиконкому та міський голова Олександр Смишляєв. Тож є надія, що восени коплекс таки встановлять.
...Так сталося, що дітей Світлані Мефодіївні мати не судилося. Але її ніколи не залишають самотою ні родина, ні друзі. І сьогодні у її помешканні людно, бо кожен поспішає сюди за порадою чи просто за добрим словом. Завжди зігріє гостей і теплим словом, і пахучим чаєм у своїй вітальні, бо ж кухня дотепер їй слугує за творчу майстерню. Адже більше трудитися їй ніде...
За сподвижницьку працю Міжнародний благодійний фонд Святої Марії удостоїв Світлану Лелях почесного звання “Українська Мадонна”.
Наталія КРАВЧУК,
Хмельницька область

 

• Нравится
•