У селі Маруся спокій баби Марусі охороняють… десять собак
Баба Маруся і її надійні охоронці
Попросила відрізати світло, бо боїться згоріти через електропроводку
Село Маруся входить до Михлинської сільської ради. Колись це була територія Шклінської сільради. Однак у 1993 році села Михлин, Загаї та Маруся створили окремий орган.
– На території трьох сіл нараховується 150 дворів і проживає 458 жителів, – розповів сільський голова Володимир Друкачук. – Наш край багатий історією. Біля Михлина було ще одне село – Красний Сад, однак його спалили у війну німці, а жителів розстріляли, бо багато хто з них були націоналістами. Щодо Марусі, то назву поселення отримало від імені дочки пана, якій він ці землі подарував. Пізніше їх продали польським переселенцям. За Польщі тут навіть була двоповерхова школа. Однак поляки переселилися за Буг. Жили чехи, але також виїхали, а тут прижилися українці, котрі переїхали з польської території. Після війни створили колгосп “Червона Зірка”.
Сьогодні в селі Маруся немає жодного підприємства, ні школи. Та й дітей тут немає. Всього одна вулиця, на якій десять хат. Проживає в них 11 жителів. Як кажуть старожили, село постаріло, бо з приходом радянської влади з хуторів почали переселяти людей, ліси навколо розорали. Селяни стали виїжджати в міста, у більш цивілізовані селища. А тут… Тут залишалися лише віддані цій землі.
78-річна Марія Іванівна Рибай живе ніби на хуторі. До її хати годі й підійти. Спокій баби Марусі охороняють аж десять(!) собак. Коли вони починають гавкати, то бабця зразу ж виходить з хати.
– Не бійтеся, вони не кусаються, лиха тільки одна собачина… – каже. – Забрав би їх де хто. Можна і на тракторну бригаду вивезти. Але мені ще мама казала, що найтяжча смерть – голодна. Я в Бога вірю, то й не хочу, щоб через мене навіть собака згинув.
За тим дружнім гавканням її охоронців навіть добре не чути, що вона каже. Бабуся в хату не запрошує. На порозі всівся зубастий пес. Жінка пояснює, що й своїх собачок вона тримає в хаті, як і двох курочок-несучок. Хліва ж бо на подвір’ї немає. А от оселя простора, хоч зовні не надто доглянута, але всередині – на кілька кімнат. Тримає баба Маруся ще й город. Садить картоплю, пшеничку, городину. Каже, допомагають хазяйнувати добрі люди, а от “милосердна” (так вона називає соціального працівника) приносить і хліб, і до хліба.
Вона згадує, як бігала в колгоспну ланку, як на току 20 літ відпрацювала. А тепер ледь ходить, тільки в церкву та до сусідів.
– Отак і живу, – розповідає про життя бабця. – Попросила електриків, щоб відрізали світло. Бо боюся згоріти, як замкне, а вже таке було. А родні не маю, щоб часто навідувалися. То я тепер свічку увечері запалю, і мені добре. А хто догляне мене до смерті, тому віддам землю. Ми переселенці з Польщі, то я ще за Бугом колись грунти мала. І пай тут нажили з матір’ю, бо ж у колгоспі спину гнули…
Орденоносець-коваль один на всю округу тримав корову
Є в селі Маруся єдиний орденоносець. 82-річний Михайло Степанович Федончук також гнув спину у колгоспі. Працював агрономом. Каже, що в минулому тут були хороші врожаї, а за цукрові буряки, яких отримували по 500 центнерів з гектара, він удостоївся ордена “Знак Пошани”.
– Я навіть на різні виставки їздив, – каже дідусь. – А потім ковальством зайнявся. Робив плуги, борони, культиватори, сокири, мотички… Мабуть, нема такої жінки, яка б до мене не приносила свої копачки. Зараз вже працюю тільки на своєму господарстві. Тримаю город. Дві доньки в Луцьку, приїжджають до мене допомагати, внуки влітку господарюють. Ось син з Росії навідався, нарубав дров, тепер складаю. Хазяйство скоротив уже. Корову ще минулого року тримав. Сам сіно косив і на пашу худобину гонив. Більш ніхто у нашому селі скотини не має. Дружині моїй у її 87 років вже було важко корову доїти, от і продали.
Не раз кликали доньки батьків в місто, але хіба покине Михайло Степанович обжиті місця? Каже, що вистачить тих переїздів, бо вже раз переселявся, як і інші, сюди з-за Бугу. Він і зараз добре знає польську мову. Михайлу Степановичу тут добре, він не хоче в місті дихати брудним повітрям.
Дідусь зауважує, що є у їхньому селі жінка, котра нещодавно переселилася в Марусю із сусіднього села, працьовита. На прожиття заробляє тимчасовими заробітками, виїжджаючи на роботу за межі села, адже тут немає жодного закладу, де можна було б працевлаштуватися? От тільки чи не зникне село Маруся, як і багато інших малих поселень, з карти України? Адже за статистикою, щороку перестають існувати в Україні… 50 сіл.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
