Клуб «Розрада» – зозулькам самотнім душі відрада,
Марія БІРУК
Якщо є справжній лідер
Хоча був полудень, Марію Бірук ми зустріли в сільській раді. Бо де ж їй ще бути, коли у селі незвичайна подія – приїхали представники “Ощадбанку” оформляти видачу вкладів. Щоб порозмовляти з журналістами, доручила своїм помічникам стежити за порядком.
Голова ради ветеранів пані Марія хоч і відсвяткувала нещодавно свій 70-річний ювілей, завжди у русі, небайдужа до всього, що діється у селі. Та ще й про шанованих земляків щиро розповідає на сторінках ра-йонної газети “Ратнівщина”. Написала “земляків” і помилилася, бо згодом з’ясувалося, що вона не корінна волинянка. А вісімнадцятирічним дівчам з дипломом педагога прибула на Волинь з Полтавщини. Тут і залишилася.
– Як виник задум створити “Розраду”? – цікавлюся у співрозмовниці.
– У зв’язку з тим, що я теж самотня і таких у нашому селі багато, вони сходилися не раз то біля кіоска, то в магазині, щоб погомоніти про наболіле, у мене й виникла ідея створити клуб. Це було на День людей похилого віку 1 жовтня 2007 року. Зійшлося тоді на урочисті збори в зал засідань сільради чимало народу. І я сказала жіночкам, якщо вони не проти, то створимо клуб.
– І багато знайшлося бажаючих?
– Нас зразу було шестеро: Єфросинія Аврамук, Феодосія Сидорук, Єфросинія Ющук, Єва Арсенюк, Ганна Гудимчук і я. На першому засіданні, як годиться, вибрали “начальство”. Всі погодилися, щоб нашим президентом стала Ганна Гудимчук. А активний член ради ветеранів вчителька Галина Ковч запропонувала назвати клуб “Відрада”. Я довго думала над цим, і народилася близька, проте точніша назва – “Розрада”. Девізом вибрали слова “Геть нудьгу!” Згодом намалювали його емблему, з якої щиро, від вуха до вуха, усміхалась старенька бабця.
Тут немає гіркої старості
Розмову з Марією Петрівною довелося перенести у її просторий дім, бо тут у неї цілий архів краєзнавчих матеріалів: альбоми про ратний і трудовий подвиги сельчан, історія Гірників і фотолітопис клубу “Розрада”. Окинувши поглядом просторий дім і згадавши слова колег з районки, що у Марії Петрівни ціла вчительська династія, запитую у співрозмовниці:
– А де ж Ваші діти?
– Пороз’їжджалися з рідного гнізда. Поженилися і живуть, хто де. Єдина донька Людмила вчителює із чоловіком Анатолієм Мартинюком у сусідньому селі Проходи. Мій зять, до речі, бере зараз участь у конкурсі “Вчитель року-2008”. Маю ще двох синів. Вони далеко. Старший, Володимир, вчителює з дружиною на Полтавщині, правда, невістка Людмила нещодавно пішла на пенсію. А другий син Віктор став інструктором з туризму аж у Запоріжжі, його дружина Неля – інженер-інформатик. Але що це я все про свою сім’ю.
– А Ваш клуб часто збирається?
– Двічі на місяць. Проте більшість жіночок хочуть, щоб частіше. Феня Сидорук дорікає нам, що це дуже рідко, хоче, аби щодня. Звичайно, це зачасто, бо у кожного є своє господарство. Сходимося переважно у неділю після служби Божої.
– У Вас є якась програма?
– Ні. Ми все робимо по бажанню. Переглядали з великим інтересом у школі відео з Почаєва. Влаштовували не раз і голосні читки. Особливо усім сподобалося, як читали у ролях “Кайдашеву сім’ю”. На посиденьках спілкуємося і обмінюємося зразками вишивок. А якщо наближаються свята, то готуємо спе-ціальні програми, як-от до Дня захисника Вітчизни, Жіночого свята та Дня перемоги.
– Добре. Але ж є старенькі самотні люди, які приковані до ліжка і не можуть прийти на ваші посиденьки?
– Про таких не забуваємо. Не раз проводимо акції милосердя, вітаємо усіх іменинників. І особливо ювілярів.
Звісно, милосердя не обмежується скромними подарунками і відвідуванням. Марія Петрівна бере на себе клопоти, якщо хтось із стареньких не здужає сам і не має рідних, щоб за нього у пен-сійному фонді чи соцзабезі поклопотатися...
Кажуть, немає нічого гіркішого від самотньої старості. У Гірниках немає самотніх, літні люди відчули, що ними цікавляться і вони комусь потрібні.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
