Багатодітна мати вже шостий рік живе у лікарні

Не для слабких нервів цей діагноз: церебральний арахноїдит з набряком головного мозку. Доки їхали із села Гірники до Ратнівської райлікарні, психологічно налаштовувала себе, що побачу зболену мученицю. Натомість, коли переступила поріг окремої палати у неврологічному відділенні, назустріч піднялася вродлива привітна жінка – Марія Гринюк. Хіба що тільки пофарбоване сріблом чорне волосся і втома в очах видавали ті болісні муки, які терпить, коли виходить дія анальгетиків. А великодушна щира усмішка заворожувала, і незабаром ми розговорилися, як давні знайомі. Звісно, почали не з болячок. Поділилася мати радістю, що приїхав до неї аж із Новочеркаська, з Росії, син Сергій.

І пенсій обох не вистачає на ліки

Дім Гринюків у Гірниках просторий, гарний і затишний. А в ньому – ідеальна чистота та порядок. Аж не віриться, що господиня ось уже шостий рік як вимушено поміняла його на лікарняну палату. Напевно, багато віддала б, щоб не мати такого привілею як власна палата. Як дає сам усьому лад 60-річний господар Василь Григорович, цікавлюся.
Відповідь несподівана і дипломатично розважлива: “Дякую вам за те, що навідуєтесь до таких, як ми, людей. Що поробиш, багато горя на землі є, але треба якось жити, треба пережити все і дякувати Богу за хліб насущний, за кожен день. Ми розуміємо, що без волі Божої нічого не трапляється. Можливо, таким чином наша віра випробовується. Треба терпіти і миритися. Нічого не зможеш робити, якщо впадеш у відчай.

І справді, кому від цього буде легше, якщо не прийде смирення? Хоч лобом об стіну бийся, тільки своє здоров’я угробиш, а жінчиного не поправиш. Людина мусить миритися з тим, що є, і давати раду собі та ближнім у найскрутнішій ситуації. Цей мудрий та вольовий чоловік дуже любить свою дружину і, як ніхто, розуміє, що має бути мужнім, стати їй опорою і в радості, і в горі.
А горе у них безмірне. Хворіє Марія Миколаївна уже одинадцять років, перенісши на ногах енцефаліт. Куди вже не возили її – і до Луцька, і до Києва, та прогнози невтішні. Професор, світило інституту нейрохірургії (прізвище чоловік не пам’ятає), коли син звернувся із випискою з історії її хвороби, відверто сказала, щоб не витрачали даремно грошей і не мордували марно хворої, бо вилікувати її не зможуть. Рекомендували, як підтримати організм і зняти біль у лікарні за місцем проживання.
Жодних нарікань чи розпачу, що важко справлятися без дружини, від Василя Григоровича ми не почули.
– Будь-яка ситуація в сім’ї вчить жити за можливостями, – каже господар. – Правда, до позаминулої осені було трохи краще, бо дві дорослі доньки Оля і Таня були зі мною. Але вони повиходили майже одночасно заміж і покинули дім. Одна живе аж у Брестській області, а друга – тут, у селі. Ми тепер утрьох. Зі мною ще донька Наталя, восьмикласниця, і син Дмитро, десятикласник. якось даємо раду.
Наталя навчилася уже куховарити, та й кожен з мужчин може щось незатійливе приготувати. Є машинка-автомат, то і з пранням не виникає проблем. Донька поприбирає. У кімнатах справжній зелений оазис – стільки багато вазонів. Дбайливо викохала їх ще мама і, очевидно, передала це захоплення дітям.
Живуть не в розкошах, хоча й працьовиті усі, як мурашки. Бо із землі ще ніхто не розбагатів. Та й не здужає уже господар усі чотири гектари паю обробити. Тож засадили торік тільки 50 сотих картоплі, п’ять моркви та засіяли сорок зерновими. Морква нині в ціні, хоч трохи за неї виручили. Але праця на землі клопітка. Старші діти, які живуть із сім’ями у Гірниках, допомагають батькові зорати і засадити городи, бо мають техніку. Та у кожного є своя, а в декого теж багатодітна сім’я, і клопотів вистачає. А ще неодружений Олександр, зрозумівши, що працею на землі матеріального становища не виправиш, навчився робити євроремонти і їздить тепер на заробітки у Ковель, додому повертається тільки на вихідні. Отож на руках батька-пенсіонера ще двоє школярів.
Запитую, скільки ж то йде на лікування матері і які мають статки.
– З Юлиною добавкою (прем’єра Тимошенко – авт.) у мене виходить тепер 560 гривень, а в дружини по першій групі з добавкою за заслуги перед Україною як багатодітної матері – 701 гривня. Якби ж то так багато не треба було на ті ліки... – зітхає хазяїн і по хвилі додає: – Якось пішов я в аптеку і побачив, що мілдронат уже не 40, а аж 72 гривні коштує. Його ж мусово приймати постійно, бо наша мама роками вживала стільки тої хімії, що зовсім посадила серце. А п’ять ампул знеболювальних анальгетиків коштують 55 гривень. Таких на день треба щонайменше 8-10 штук. І хоча в Марії І група, та за її діагнозом ліки відпускаються тільки з 50% знижкою. Виходить, у день потрібно не менше ста гривень. Не знаю, як би викручувалися, якби не поміч дорослих дітей. Особливо старшого сина Андрія з Бреста.

По годині щодня шукають вену

Лікар Валентин Григорович Краснюкевич, він же завідувач неврологічного відділення ЦРЛ, повторив точнісінько такий же складний і довжелезний діагноз хворої Марії Гринюк, який сказав нам по пам’яті її чоловік. Похвалу Василя Григоровича на свою адресу лікуючий скромно відхилив: “Які там мої заслуги. Суттєво допомогти хворій важко, бо у неї  залишається стійкий головний біль, який постійно треба окупувати медикаментами. Але на ліки на одного хворого виділяється тільки по одній гривні 40 копійок в день. Тож дорогі мусять купувати самі. Є, звичайно, певні труднощі і з внутрівенним крапанням. По годині шукають медсестри тонку ниточку вени, навіть під ключицею, і по всьому тілу, щоб поставити крапельницю і зняти набряк мозку. Але хвора дуже терпляча, до всього звикла. Усі її тут люблять і шкодують. Медперсонал у нас дуже хороший. У цій ситуації не бачу нічого надзвичайного, у нас така робота цілими днями. А ось сама Марія викликає щирий подив, бо має велику силу волі. Інша через тиждень-два розкисла б, тільки не вона.
Вона і справді всіх, хто її провідує, дивує, бо не плачеться, не нарікає, а мужньо переносить біль. Та ще й цікавиться усіма новинами.
– Як Вам вдається бути такою оптимісткою? Напевно, діти не дають впасти духом? 
– Дякувати Богу, маю хороших дітей. Вони всі у мене віруючі, працьовиті та слухняні. Гарні і невістки та зяті. Хто чим може, мені допомагає. Хоча й самі мають купу діточок. У старшої доньки – дев’ятеро, у сина – восьмеро. Маємо дванадцять дітей і вже аж 34 онуки. А ще зяті і невістки. Я їх теж вважаю рідними. Тішусь, що створили сім’ї і ростять діточок. А знаєте, коли вони у мене поженилися, я собі не раз думала: “Хіба вони матимуть свої хати?” А Бог дав, що уже всі мають. От навіть і Сергій, – киває у бік 26-річного сина, який відірвався найдалі від дому – аж у Новочеркаськ, що у Ростовській області, завів сім’ю, але маму провідує, – теж хатинку придбав.
Бог дав, що Марія Миколаївна ще здужала познайомитися зі своїми далекими сватами – поїхала на синове весілля. Через чотири дні повернулася, зо три тижні побула вдома, а 21 вересня 2002 року як потрапила до лікарні із сильним головним болем, так і живе тут. Бо кожен ранок починається для неї з крапельниці. А як виходили позаторік заміж доньки, маму привозили з лікарні тільки на 20 хвилин, щоб благословила їх до шлюбу.
– Напевно, нестерпно довго тягнуться дні? Нудьгуєте у лікарні?
– Вже звикла. Молюся, читаю слово Боже і періодику, трохи в’яжу. Дуже це люблю. Руки зайняті, то голова відпочиває, – і показує чудове червоне пальтечко, яке вив’язала для ковельської онучки Софійки.
Відчуваю, що втомилася хвора від довгої розмови. Прощаюсь, а щаслива мати каже: “Завтра приїде до мене син з Бреста...”

***

Василь Григорович просить, щоб звернулася від його імені до читачів “Вісника”. Можливо, у когось така ж, як у них, біда, і знає якісь народні методи чи рецепти, як їй зарадити, то хай відгукнеться.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи Комаровського

 

 

• Нравится
•