Завдяки Божому провидінню знайшов свою сім’ю
Ольга Іванівна та Олексій Антонович КОНДРАЦЬКІ вже 60 літ разом
Цих людей на Волині називають переселенцями. Народився Олексій Антонович у 1924 році на території Польщі. Закінчив сім класів польської школи. У 1939-му німці напали на Польщу, а вже через рік хлопчину вивезли на роботу в Німеччину. Довелося йому п’ять років бути наймитом у господарів. Зі своїми батьками, які залишилися в окупованій Польщі, листувався.
– У 1943 році мене відпустили у відпустку на Різдвяні свята додому. Але я гостював аж три місяці. Приїхала польська поліція, і мене забрали в тюрму. Відсидів три місяці і знову повернувся до тих самих хазяїв.
Закінчилася війна, і хлопець хотів їхати додому. Всіх арбайтерів зібрали у фільтраційному центрі, де їх допитували радянські офіцери. Коли вони дізналися, що Кондрацький – українець, то відразу мобілізували в радянську армію. Навіть ніхто не розбирався, що він ніколи не жив на території Радянського Союзу. При собі ніяких документів у хлопця не було. Вже 15 травня 1945 року Олексій прийняв присягу. Зв’язок з родиною обірвався. Це вже згодом він дізнався, що у ході операції “Вісла” його батьків також вивезли в Радянський Союз. Два роки служби відбув під Ленінградом, а куди їхати після армії і де шукати родину – солдат не знав. З Олексієм Кондрацьким служив хлопець-волиняка з Горохівського району. Він знав про його біду: “Якщо не буде куди подітися, то приїжджай до мене”, – запросив товариша. І в березні 1947-го демобілізований солдат добрався до Луцька, щоб звідти вирушити на Горохів. Але в житті трапляються просто неймовірні випадки.
– Це ж треба такому статися, що в Луцьку на залізничному вокзалі буквально лоб в лоб зіткнувся зі своїм племінником – сином двоюрідного брата, – пригадує зі сльозами на очах Олексій Антонович. – Я стільки часу не знав, де моя родина... Тільки було відомо, що їх вивезли в Союз. Але ж Союз великий. А тут така зустріч. Він мене першим впізнав. Хлопець вчився у Луцьку і зовсім випадково опинився в той момент на вокзалі.
Тільки завдяки Божому провидінню, переконаний Олексій Антонович, він знайшов свою сім’ю, яка осіла в селі Човниця Ківерцівського району. Вже мами не було, вона так і не дочекалася сина, померла на Покрову у 1946 році.
Дружина Кондрацького Ольга Іванівна – 1929 року, також народилася в Польщі. Їхню сім’ю вивезли в Запорізьку область. Але, як і більшість переселенців, родина вирішила їхати на Західну Україну, поближче до кордону. Їм писали родичі, які вже осіли на Волині, що тут ще немає колгоспів і люди господарюють на своїй землі. І вони зібралися їхати на Полісся. Але чим? Туди радянська влада їх завезла з домашніми пожитками та худобою і кинула на виживання. Але і в цій ситуації кмітливі селяни знайшли вихід – у підводу запрягли коня з коровою і відправилися в дорогу. Шість тижнів валка з шести таких возів їхала на Волинь...
Цікавлюся, яким чином Олексій Антонович познайомився з Ольгою Іванівною:
– Їхню родину я трохи знав ще до війни, коли ми жили в Польщі, – згадує пан Кондрацький. – А Ольга мені подобалася. Взяв батька та сестру і пішли свататися. Відразу після весілля взялися зводити свою хатину, адже кожна молода сім’я мріє про власне житло.
Минуло трохи часу, і Олексій Кондрацький збудував ще одну велику хату, у якій зараз живуть. Народилися діти: найстарший син – Володимир. Згодом Ольга Іванівна народила двійнят: дочку Тамару та сина Миколу, а у 1960 році – дочку Євгенію. Крім того, що переселенець Кондрацький добрий батько та господар, він ще й музикант і 18 років грав на трубі у духовому оркестрі в Ківерцях. Син Володя також навчився цьому у батька. Закінчив музичну школу, культосвітнє училище, працював завклубом у Завітному.
Олексій Антонович відпрацював багато років комірником. Голови колгоспу в Човниці змінювалися, а Кондрацький залишався на своїй посаді.
– Якби я робив якісь махінації, то мене б давно кишнули, – каже він. – Але колгоспне зерно глядів ще краще за своє.
– Він і тепер хвилини не присяде: то дрова ріже, то рубає, – додає дружина Ольга Іванівна, яка все життя працювала у ланці.
– Хай я небагато за один раз зроблю, два полінця переріжу, але ж то вже менше на завтра буде, – пояснює головну філософію життя сільський трудівник – не можна сидіти без діла, поки є сили, треба рухатися, тоді Бог дасть здоров’я. У господарстві тримають коня, корову і порося. Мають вісім гектарів землі, ще сіють буряки, і минулого року заробили два мішки цукру.
Запитую у подружжя Кондрацьких, чи є якийсь секрет їхнього сімейного довголіття:
– Коли я був у Німеччині, в моєї хазяйки перший чоловік помер, вона мала другого – баварця. Гаркалися з ним через день. На таке сімейне життя надивився і кажу їй, вже німецьку мову добре знав: “Коли я ходив у польську школу, то нам вчитель усе розповідав, що німці – культурна нація, яка в усьому любить порядок. А ви майже щодня сваритеся”. Вона уважно вислухала, а тоді каже: “Ти, дурню, доживеш до моїх літ, оженишся, тоді побачиш”. Але вже тоді для себе вирішив, що зі своєю майбутньою дружиною сваритися не буду. Хоча за 60 років спільного життя всяке траплялося. Так що особливого секрету немає, – усміхається Олексій Антонович, – треба любити Бога, тоді Бог буде тебе любити і в усьому допомагати. Ми переконалися в цьому на власному досвіді.
Кость ГАРБАРЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
