Талановитий письменник Улас Самчук… підмітав вулиці

Потрапивши до Дермані, відразу стають зрозумілими слова Уласа Самчука: “Дермань для мене центр центрів на планеті...” Село це надзвичайної краси і з цікавою історією. Зрозуміло, що не завітати на подвір’я, де народився один з найталановитіших письменників України XX століття, просто гріх. Тим паче, що зараз там проживає його двоюрідний брат – Іван Самчук. На превеликий жаль, Улас Самчук і досі залишається маловідомим, бо радянська влада віднесла його до списку “українських буржуазно-націоналістичних письменників”, прославляючи тих, хто догоджав їй своїми пролетарсько-інтернаціоналістськими творами.

За кордоном прожив більше, ніж на рідній землі

Народився письменник 20 лютого 1905 року. Про це свідчить й напис на камені, який встановили на місці тої хати, де він з’явився на світ. Родина Уласа Самчука на ті часи була заможною. Хоча у пошуках землі батько переїхав з Дубнівського до Кременецького повіту в село Тилявка. Уласу тоді було вісім років. Проте з 1917 до 1920 року хлопець навчався у вищепочатковій школі, що була при Дерманській Свято-Федорівській учительській семінарії. Отож дитинство фактично пройшло у цьому селі. Бо після чотирьох років навчання в Крем’янецькій українській приватній гімназії імені Івана Стешенка його життя склалося так, що він майже весь час проживав за кордоном.

З польського війська, куди його призвали у 1927 році, він втік у Німеччину, там навчався у Бреславському університеті, а через два роки опинився у Чехії, де теж студіював в університеті. Проте жоден навчальний заклад з різних причин йому за-кінчити не вдалося – він самотужки здобув освіту і досить непогано володів польською, німецькою, чеською мовами. У Празі Самчук прожив майже дванадцять років.
З початком війни письменник повертається в Україну, сподіваючись, що нарешті вона зможе стати незалежною і до 1943 року редагує у Рівному часопис “Волинь”. 1942 року його арештувала німецька влада, звинувачуючи у надто самостійницькій ідеології. Вирватись з тюрми допомогли давні німецькі зв’язки. Тут, у Рівному, Улас Самчук познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною Праховою, актрисою й кіномонтажницею, яка поверталася з групою відомого тоді кінорежисера Кавалеридзе зі зйомок фільму “Олекса Довбуш” зі Львова.
В Україні письменнику перебувати довелося недовго. Йому, як і багатьом свідомим українцям, жити в рідній державі було несила – не міг визнати комуністичну владу. Вже у 1943 році він знову потрапив у Німеччину. А далі його емігрантське життя продовжилося у Канаді – туди він переїхав у 1948 році. Доля цього українського письменника була досить непростою, а життя нелегким. За океаном йому навіть доводилося мести вулиці, аби заробити на кусень хліба. Та попри негаразди, він усе своє життя писав. Чимало його творів мають мемуарний характер. Про те, що Улас Самчук великий письменик, свідчить подання його на отримання Нобелівської премії. На жаль, він не удостоївся її з банальної причини: не мав перекладів і проживав не у своїй державі...
Вся творчість Уласа Самчука присвячена Україні та її складній історії. З-поміж усієї творчості найбільш відома його трилогія “Волинь”, де дуже характерно й яскраво описана доля українського селянина-господаря. Читаючи цей твір, розумієш, яким самобутнім, неперевершеним і великим письменником був Улас Самчук!
Інші його книги – про Українську повстанську армію, голодомор, тобто все те, що найбільше йому боліло. Адже, як відомо, чимало дерманських хлопців воювали в УПА. Недарма у книзі “Чого не гоїть огонь” Улас Самчук писав: “На всій території цього шматка Волині – на південь від Дерманя через Мости, Гурби, аж до Шумська і далі на захід, через Антонівці до Білої Криниці і Крем’янця – розкинулось царство лісової армії”. Бій повстанців з кагебістами й ар-мійськими підрозділами під Гурбами старожили пам’ятають і досі...
Улас Самчук зі своїм інтелектом, вихованням та поглядами на життя й людину у цьому житті сприйняти більшовицький режим не міг. Він писав: “Большевизм багато говорив про свідомість. Але його свідомість зводилась не до людської свідомості, а, як тоді говорилося, до свідомості класової чи соціальної. А це є далеко не те саме. Основою життя є не клас, а людина. Той чи інший поділ людей не повинен заміняти основного. Не важно, до якого класу належить порядна творча свідома людина. Важно, щоб вона такою була. Бо коли привілейований той чи інший клас складається з юрби бандитів чи людського шумовиння, то будь він тричі пролетарський чи буржуазний – він сам по собі не має найменшої вартості. Не в пролетаріаті і не в буржуазії справа. А в людині. І тільки в людині”.

Родина Самчуків потерпала за свої національні ідеї

Щоб зустрітися із братом Уласа, треба було дістатися до Запорожжя (так називають один із сільських кутків). Вузька звивиста доріжка тягнулася селом, наче лісом. Лишень на мальовничих пагорбах посеред дерев виднілися хати. На одному з таких пагорбів ми й розшукали Івана Парфеновича, який порався на городі (була осіння пора). Він показав нам свою господарку, садок. Іван Самчук зараз живе сам – минулого року поховав дружину. Незважаючи на поважний 77-річний вік, у хазяйстві має свині, корову, коня. Корову, казав, доведеться збувати, а от з конем Ваською розставатися не хоче, бо це для нього надто рідна істота. Як всі його ровесники, Іван Парфенович набідувався, та, звиклий до праці, і тепер не уявляє, як можна сидіти, склавши руки.
Живучи у Рівному, Улас Самчук влітку 1943 року вибрався відвідати рідну Дермань. Той день і досі пам’ятає його брат Іван Самчук:
– Як зараз бачу Уласа, коли він приїхав чорною машиною, хоча мені було всього тринадцять років, – пригадує Іван Парфенович. – Як завжди веселий, дотепний. Він був такий, що до кожного заговорить, як кажуть, підхід знайде. Погостював у нас день, і на вечір поїхав до Рівного. Наші батьки – рідні брати. З того часу він більше в Дермані не був. Доля закинула його аж в Канаду, там і помер у 1987 році. Листів звідти при совєтах від нього не отримували. Їхньої хати вже давно нема, тільки камінь поклали. Мого батька з братом вивезли на Сибір за те, що брат в УПА був, там вони і згинули. Я втік, переховувався у товариша. Потім і мене кагебісти взяли, довго мордували, щоб зізнався, чи зброю не ношу – їм таке хтось набрехав. Але через пару днів відпустили...
Оглядаючи ті місця, де колись дитиною бігав Улас Самчук, захоплюючись навколишніми краєвидами, тепер змогла легко уявити ті картини, які він описує у своїх творах. А ще щиро позаздрити тамтешнім жителям – жити посеред такої краси випадає не кожному.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Рівненська область

 

• Нравится
•