Велике кохання маленького чоловіка
Володимир і Марія ДУМАНИ з сином
Будильник задзвонив – «люблю»
Дешевенький будильник ще й досi стоїть на столi годинникової майстернi як свiдок й оберiг кохання. Хтозна, якби не він, як би повернулося життя Володимира Думана.
У невеличкому райцентрi Чернiвеччини Новоселиця цьому подружжю вже нiхто не дивується. “Ну то й що, що Володя ростом не вдався, але яке у нього серце добре. Ми завжди знали, що вiн матиме файну жiнку. Та такого, як Думан i серед великих чоловiкiв не знайдеш. Не п’є, не курить, грошi заробляє. Що там говорити – Марiї пощастило”, – кажуть односельцi.
– Все почалося ось iз цього будильника. Майже три роки тому до мене у майстерню прийшов один дiд. Наш, новоселицький. Дiдо вже помер, – задумливо крутить у руках будильник 52-рiчний Володимир.
Старенький прийшов розповiсти мiстечковому улюбленцю, годинниковому майстру, новину. У нього на квартирi поселилася молода жiнка з дитиною. Дiдо розповiдав, що вона файна i добра, але дуже вже як на свiй вiк збiдована. Ще старенький, наче мiж iншим, сказав, що її звати Марiя i вона принесе до Володi будильник на ремонт. Дiдо не обдурив. Незабаром у вiконечко будки годинникаря постукала молода жiнка...
– Як її побачив, – серце так i тьохнуло. Дуже вже Марiя менi сподобалася. Я нiколи собi iлюзiй щодо сiм’ї не будував, але завжди знав: якщо судилося мені одружитися, то лише з любові. Одного разу вже готовий був до шлюбу йти. Та, видно, не моя то пара була. Вона родом з Кишинева. Батьки сюди, в Україну, жити не пускали, а у прийми я не хотiв йти, – Володимир фiлософськи зауважує, що все, що не стається – на краще. I розповiдає, як бiльше мiсяця “водив” Марiю з тим будильником:
– Я його зремонтував за кiлька хвилин, але не знав, як з Марiєю познайомитися. Дурив її. То кажу, що запчастини потрiбної немає, то якусь iншу вiдмовку знайду. А якось пожартував: будильник дзвонитиме лише в тому випадку, коли в оселi, де вiн стоятиме, буде дуже велике кохання...
Два Володі і Марія
Олечка, донька Марiї вiд першого шлюбу, вiтчима кличе татком. Каже, що вiн найкращий за усiх. Те, що тато менший за неї ростом, дiвчинка сприймає спокiйно. Що вдієш: у дитинствi її татко перехворiв.
– Я народився у Маршинцях, – розповідає Володимир. – У тому ж селi, що й Софiя Ротару та Лiлiя Сандулеса. Софiя вiд мене трохи старша, а ось менших її братiв i сестру я пам’ятаю. Нас у мами було шестеро. Всi мої сестри i брат нормального зросту. Я перестав рости пiсля того, як ноги промочив. У мене були проблеми з кістками, тож пiвроку ходив у гiпсовому корсетi. Очевидно, в цей час моєму органiзмовi й не вистачало гормону росту, та, напевно, лiкарям було не до мене. Вчився у школi-iнтернатi. Всього було: i добра, i зла.
Проблеми маленьких людей, що у Новоселицi, що у Львовi, Iвано-Франкiвську чи на Волинi – всюди однаковi. Володимир каже, що у серцях людей замало любовi.
Марiя народилася у чернівецьких Рiдкiвцях, глухому селі. Сiм’я у них була велика. Дiвчинка виховувалася в iнтернатi. Володимир й досi жалiє гiрке сирiтство при живих батьках своєї молоденької дружини. Марiя молодша за нього на тринадцять рокiв. Перший її шлюб був черговою школою гiркоти.
– Ви мене й не питайте про колишнього чоловiка, – каже жінка. – Вiн і близько не подiбний до Володi. Володя – лагiдний, добрий, слова менi поганого нiколи не скаже. Я за ним, як за стiною, – витирає очi. Володимир тихенько тягне мене за руку. Просить, щоб я не нагадувала про минуле, бо дуже колишнiй чоловiк бив i знущався над його Марiєю.
Володимир – єдиний годувальник у сiм’ї. І у магазин за покупками йде, і в господарствi всi справи робить. Володимир-молодший хiба-що ногами вмiє тупотіти. Синочок Думанiв скоро стане школяриком. Володимир-молодший – татова копiя. Такi ж величезнi карi оченята i ямочка на пiдборiддi.
Він зове її ластівкою
Очi маленького Володі і великої Марії наповненi коханням. Здавалося б, що цього щастя нiчого не може затьмарити, але у молодої сiм’ї є одна болюча проблема: їм нiкуди поставити старого будильника. “Ранiше я жив з батьками. Хату будував з батьком навпiл. Помагав грошима. Тато помер, i в батькiвську хату повернулася iз заробiткiв з Iталiї моя сестра. Дожився, що з нею суджуся”, – хмурить брови маленький чоловiк. Показує документи судово-медичної експертизи. У них засвiдчено, що рiдна сестра била його головою об стiну.
– То за те, що я одружився. Вони з мамою проти мого одруження були, бо ж ранiше заробленi грошi я їм вiддавав, а тепер маю свою сiм’ю утримувати, – Володимир каже, що пiсля одруження вони з Марiєю жили разом з його рiдними.
Все було добре, поки не приїхала сестра. А тоді життя перетворилося на пекло. Тож змушенний був продати свою частину будинку рiднiй сестрi. За вирученi грошi вдалося купити хатинку у селi Тарасiвка.
Сiм’я Думанiв збирається до Казахстану. Їдуть до ще однієї Володиної сестри. Може, там знайдуть житло i роботу. А головне – його Марiя свiту побачить. Бо за свій вік, каже Володя, нiчого, окрiм злиднiв, й не бачила. Все його просить: поїхати дале-е-ко-далеко. Марiя піднімає щасливий погляд: “Я не соромлюся росту свого чоловiка, бо люблю Володю. У мене він найкращий! Ластiвкою зове, квiточкою. Одяг купляє i квiти дарує. У кого ще є такий чоловiк?!”
Ну що тут скажеш? Щасливих доріг цiй дивовижнiй парi. Хай їм поталанить знайти у цьому світі оберіг для старого будильника, що видзвонив кохання.
Свiтлана МАРТИНЕЦЬ,
Чернівецька область
Фото з домашнього альбому
| Comments: |
