Неня має 25 діток

У сумчанки Ольги з лагiдним прiзвищем Неня 25 дiточок. Більшість з них – темношкiрi. Коли Неню запитують, скiльки ж чужих, жінка лише усмiхається: “Всi мої”. Коли ж допитуються: “Чому темношкiрi?” – серйознiшає. “Бо вiчно зрадженi. Із сирiтських будинкiв додому забирають лише “бiленьких”. Негрiв не всиновлюють. Люди не хочуть розуміти, що під темною шкiрою б’ється таке ж, як пiд бiлою, любляче серденько, а карi оченята, як i синi, просять: “Забери мене, мамо”...
Нещодавно 14 темношкірих діточок Нені прийняли таїнство хрещення. За православними традиціями кожне дитя отримало нове церковне ім’я. Кароліна стала Анастасією, Габріель – Гаврилом, Сніжана – Соломією. А ще Ненині „шоколадки” отримали ангелів-охоронців і хрещених батьків.

Нехай говорять
Так хочеться  у хату, де тепло горять вiкна двоповерхiвки, але при брамi – величезний пес. Гарчить. “Заходьте, – гостинно припрошує 19-рiчний Ігор. – Не бiйтеся, не вкусить, я його тримаю”. “А ви хто? Як вас звати? Звiдки приїхали?” – ще на порозі мене облiплює зграйка темношкiрих дiточок і засипає запитаннями. На личках кольору шоколаду оченята блищать хитро-хитро. Щиро допомагають зняти верхнiй одяг і хукають на змерзлі пальці. Не встигаю роззирнутися, як у руку вкладають кружку з теплим чаєм. Iнше смагляве маля пригощає цукеркою: “Їжте!” Намагаюся вiдмовитися i вiддати “шоколадним” діточкам свій шоколадний пай. Та вони  не ведуться.  Кажуть, що половину гостинців залишили мамi, а решту чесно поділили на всіх. Менi дісталося найбільше – бо ж з дороги. Дiтвора повiдомляє, що мама ось-ось прийде.
Хоч мами немає, маленькi господарi мене розважають: спiвають рiзними мовами “Я шоколадний заєць” та “Несе Галя воду”, показують щоденники, танцюють реп, ходять на руках, стоять на головi.
На затишнiй кухнi старшенький з Ненiних дiтей, Володя, готує вечерю. Вiн повернувся з армiї. “Володя у нас найголовнiший  кухар”.
Через хвилин 15 у мене в очах рябіє вiд кольорових светрикiв та пов’язаних на головах бандан. Малі збитошники здійняли такий гамір, що годі їх втихомирити. Та діти кажуть, що вони найчемнiшi у свiтi. “А тихо у вас буває?” –  користуюся паузою. “Буває! Коли спимо. А ще коли дивимося Малахова “Пусть говорят” i “Без табу”. А коли йде передача “Жди меня”, сiдаємо з мамою поплакати.

Плоди екзотичного кохання
На вулицi, у школi дітям часто нагадують, що вони “не такi”. “I чому люди такi жорстокi? Хiба це має значення, який у кого колiр шкiри? Головне, щоб душа доброю була”, – по-дорослому пiдсумовує 16-рiчний Кирило. В особовiй справi смуглявого красеня було написано: “Батько – високий, красивий темношкiрий громадянин США”. I все. Мама – невiдома. Вона народила хлопчика пiд чужим iменем. У багатьох Нениних дiточок рiднi мама i тато невiдомi. Темношкiрих живих “ляльок” знайшли у тамбурi поїздів, пiд дверима лiкарень чи у коридорах студентських гуртожитків. Ненинi “шоколаднi зайцi” – небажаний плiд студентського “екзотичного” кохання.
Кажу дітям, що поділяють людей за кольором шкіри і віросповіданням – тільки невиховані.
– Скiльки ж вас? – запитую. Хай вже краще пищать, кричать, тільки б не було того болю у величезних оченятах.
– Саша, Габрiель, Снiжана, Сiльвiя, Христина, Ерiк, Роман, Кирило, три Карiни, шiсть собак, дев’ять котiв, – загинають пальчики діти.

«Наша мама – герой»
– Мамо, ми – найчемнiшi діти, а ти у нас – герой! – горнуться, як тi ласочки, до вже немолодої жiнки.
– Краще зізнавайтеся, що начверили, – голос  у мами серйозний, а синi очi так й iскряться добротою.
Ольга Неня гладить одну за одною кучеряві голiвки. Каже, що завтра буде легше, їй вдалося “роздобути” у знайомих трохи грошей.
– Нам частенько затримують виплату грошей. Але дiти розумiють, що це минеться. Як виплатять, то зможемо й гостинцiв усiм купити, i черевички нові, і платтячка. Ще когось у приватну школу вiддамо, – втомлено усмiхаючись, каже Ольга. – За її словами, грошi – лише тимчасова незручнiсть. А ось те, що в чиновницьких кабiнетах їй постійно дорікають, мовляв, у нас своїх сирiт вистачає, а тут позвозила негрiв зi всiєї України, i вони ходять мiстом – людей лякають, болить.
Це сьогоднi Ольга Неня зi своїми “шоколадками” живе у просторому двоповерховому будинку на п’ять кiмнат. А ще сім рокiв тому чималеньке сiмейство тулилося у трикiмнатнiй сумськiй квартирi. Дiм темношкiрим сиротам при живих батьках i жiнцi, яка стала їм матiр’ю, подарував всесвiтнiй благодiйний фонд “Надiя i житло”. Його створив вiйськовий пiлот пiсля того, як побував на вiйнi у В’єтнамi.
 

Кожного дня – подвиг
Її материнська епопея почалася давно, коли побачила телевiзiйний сюжет про те, як страждав у дитячому будинку безрукий хлопчик з Тернополя.  Сьогоднi Ігор – її син, і він уже студент юридичного. Коли Ольга Неня ще раз зайшла у дитячий будинок, то повернулася з Ігоревою сестричкою. Там помiтила й повнi невимовного смутку величезнi оченята темношкiрого хлопчика. Ось так вони i з’являлися у Ненi – Кирили, Габрiелi, Сiльвiї, нiкому не потрiбнi в Україні темношкiрi дiти з екзотичними іменами.
Чоловiк Ольги Володимир покинув її з дiтьми давно.
– Я не звинувачую його. У кожного свiй шлях. Вiн пiшов одним, а я – iншим. I я щаслива. Бо маю заради кого жити. Це зараз вони – мої золотi шоколаднi помiчники. А в 1994-1995-му, коли однi були ще в пелюшках, а інші ходити не вмiли – ото було весело, – усмiхається Неня.
...У моїх руках дбайливо загорнутий дитячими руками бутерброд – гостинець „вiд шоколадних зайців”. На вулицi холодно, але моє серце ще довго зiгрiватиме тепло Нениної оселi, переповненої любов’ю маленьких сердець, і окраєць розділеного навпіл хліба, який ще довго нагадуватиме менi про те, як у бюрократичних коридорах губляться сирiтськi грошi, про жорстокість світу і про жiнку надзвичайного серця на ім’я Неня.
Свiтлана МАРТИНЕЦЬ,
м. Суми
Фото автора

• Нравится
•