Дорослими хуліганами верховодив неповнолітній Пахан
Пнівне й Бихів, вважай, сусідні села, хоч і розділяють їх чималий масив лісу та адміністративний поділ Волинської області: перше село належить до Камінь-Каширського району, друге – до Любешівського. Зрозуміло, ці чинники не заважають місцевим жителям підтримувати добросусідські стосунки, хоча трапляються і прикрі випадки.
Отже, було в Бихові весілля. Про нього стало відомо й у Пнівному. А де весілля – там і нагода випити на дурницю – очевидно, це й спонукало трьох молодих пнівенських лобуряк поїхати на мотоциклі в Бихів. Біля клубу зупинилися, помітивши знайомого хлопця – шістнадцятирічного Є. на прізвисько Пахан. Гостей із сусіднього села юнак зустрів привітно і без усяких церемоній запросив до компанії своїх приятелів, котрі пиячили в будці автобусної зупинки. Пригостилися. Пияків, однак, було багато, а самогону – не дуже.
У цей час у клубі залунала музика – прийшов танцювати весільний люд. Пнівенці з Паханом від’єднались від компанії і подалися виловлювати когось серед танцюючих, щоб виніс їм з весільного столу випивки.
Вісімнадцятирічний Олександр мешкав у Волиці, підпорядкованій сільській раді Пнівного, і на весілля в Бихів приїхав на запрошення наречених. Хлопець веселився, танцював. Саме він і потрапив у поле зору Паханової компанії.
Коли пнівенці викликали його з клубу, Олександр нічого лихого не запідозрив, адже хлопці знайомі, земляки. Та вони вже першою фразою змусили його пожалкувати, що вийшов до них на розмову:
– Піди й принеси нам з весілля пляшку горілки!
– Не можу! – відмовився Олександр, бо не такий він уже й близький родич, щоби порядкувати на столах.
– Ага, не винесеш?! – надавши голосу загрозливого тону, обізвався Пахан. – Тоді давай десять гривень!
– У мене немає грошей.
– Не бреши! На весілля без грошей не ходять! – хлопця оточили й стали відтісняти за клуб – у темніше місце.
– Не хотів дати десять, то тепер будеш винен нам двадцять! – правив своє Пахан. – А не даси двадцять, то взагалі поставимо на “лічильник”!
Олександр продовжував віднікуватись, а коли спробував вирватися з кола, хтось ззаду вдарив його по голові. Хлопець упав, і бити лежачого почали вже всі. Проте Олександр зумів підвестися й вирватися від нападників. Кинувся бігти. Але Пахан наздогнав утікача й знову накинувся на нього з кулаками. Підбігли й пнівенці. Олександр уже й не думав про якийсь опір, а лише приречено затулявся. Проте роз’юшені земляки відводили його руки і старалися бити в обличчя. Вгамувавши свою лють, хулігани наказали закривавленому хлопцеві, котрий ледве стояв на ногах, забиратися геть із села.
* * *
Ось так невесело й закінчилося весілля для гостя з Волиці. Проте недовго після того веселились і хулігани, бо опинилися на лаві підсудних. Були і вибачення, і прохання не карати суворо. Та вони все одно отримали своє, щоправда, лише ті троє дорослих лобуряк з Пнівного. А бихівський Пахан відбувся слізьми та “домашнім арештом”, тобто суд віддав його під суворий нагляд батьків.
Ігор Славич,
Волинська область
| Comments: |
