«Від радості, що відпускають додому, мало не здурів»
Ісая Ренда
З німецького полону – в радянський
Перебуваючи у Княжому Сокальського району, що на Львівщині, коли зайшла мова про його жителів, відразу почула прізвище цього чоловіка: “Ренда може розповісти про те, що наше село пережило у роки війни. Він і сам постраждав...” Вже через деякий час ми на порозі його хати. Ісая Юхимович не приховує свого здивування, довідавшись, що до нього завітали журналісти, але коли почув, що саме нас цікавить, погодився розповісти про ті страшні часи.
– Чому спалили наше село? – перепитує він і одразу продовжує: – Бо тут жили люди, які допомагали УПА. Були й такі, хто їх здавав. Кого подавали у списку, того й палили. Перед Пасхою німці теж забрали багато людей, посадили їх у машину і везли до Горохова. Але їм хотів хтось допомогти і біля лісу почав стріляти. Що скажеш? Дурак. Не можеш відбити, то не стріляй. Тоді всіх тих арештованих у полі і розстріляли. Одна жінка якось чудом лишилася жива. Наш священик теж тоді згинув. Хоча німці його відпускали, проте він сказав: “Де моя паства, там і я”.
– А як Ви залишилися живі, адже, наскільки відомо, теж були в УПА? – допитуюся в Ісаї Юхимовича.
– Ні, тоді я не був в УПА. У червні 1942 року мене забрали в Німеччину, де працював на залізниці. Важко робили, голодували. Коли радянські війська нас звільнили, потрапив у військову комендатуру. Там працював цілий рік, а потім нас, як придурків, погрузили у вагони і повезли в Союз, аж до Челябінська. Далі – в Караганду. Майже всі ми попали на шахту. Правда, я робив у кінному дворі, потім – шофером. В кінці 1947 року мене відпустили, і я повернувся у село. Наступного року випадково зустрівся з бандерівцями. Пішов у ліс по дрова і зустрів там хлопців. Серед них був і Чорноморець, районний провідник. Тоді вони мене запитали: “Ти нас бачив?” “Ні.” – сказав. На тому й усе. Другий раз знову на них натрапив. Це було у березні. Чорноморець пішов мені назустріч. Всі вони сиділи роззуті і сушили на сонці онучі на чоботях. Підійшов до них, подали мені руку, поговорили. Показав військовий квиток, який тоді отримав. Мене Чорноморець провів назад і попросив: “Тільки мовчи, бо якщо більшовики довідаються, весь ліс оточать”.
А з ними був зв’язаний мій звідний брат Іван Ренда, який вчителював у школі. Почав давати мені спеціальну літературу читати, листівки розповсюджувати. У травні 1948 року Чорноморця забили. Він ішов з Крижової до Охлопова, і його, певно, хтось продав. Казали, що з Крижової. Коли відстрілювався, то попав на дротяну проволоку і там заплутався. Його й поранили. Проте якось втік у поле до хати. Дядько запріг коней і завіз Чорноморця в ліс, але за ними вже йшла група. Коли повертався, то попав на чекістів і мусів показати на місце, де залишив Чорноморця, та його вже там не було. Одні кажуть, що бачили пізніше, але, певно, він тоді загинув.
Про народження дочки нічого не знав
...Той же брат Іван мене у 1951 році продав, він вийшов з повинною і усе розказав. Нас, тутешніх, шістьох забрали. Сьомого, який вже служив в армії, арештували там. Потрапив у кагебе, знаю, як вони там мордували. У камері для чотирьох людей сиділо двадцять. Навіть до гола роздягали і тримали по кілька годин. В камері сидів російський німець, який потрапив у полон, бо тут десь збили совєтського літака і трьох льотчиків розстріляли. І це на нього чогось спихнули. Він мав прізвище Ріль. Мене до себе прикликав, бо я мав місце біля параші, і дав свої штани.
Засудив мене Прикарпатський військовий трибунал, і я потрапив у мідні рудники в Казахстані. Спочатку в кар’єрі робив, потім – у шахті. Працювали 12 годин, і все вручну. Жили в бараках по 120 людей. Прийшов з роботи, завели в їдальню, дали вівсяної баланди і ложку каші – ото і все. (Ісая Юхимович не втримується й замовкає, витираючи очі – авт.) Всі нації у таборі були. Але українців, латишів, литовців, естонців – найбільше. Відсидів шість років. Тоді почалися забастовки, і з Москви приїхала комісія з тринадцяти осіб. Викликали по черзі, за алфавітом. Одного, він теж в УПА був, питають, скільки було вбитих. А він їх перепитав: “Ваших чи наших?” “Ти дивись, десять років відсидів, а ще ваші й наші!” – здивувалися в комісії й залишили його в лагері. Мене коли викликали, то спитали, де жінка робить. Почули, що в колгоспі, порадилися, і голова комісії сказав, що звільняють. Я тоді від радості мало не здурів. (І знову в очах чоловіка сльози... – авт.). Вернувся додому, влаштувався на роботу в колгосп. Тут за мною стежили, навіть в Горохів викликали, щоб, мовляв, за два тижні покинув Західну Україну. Та я сказав, що нікуди не поїду. Коли забирали, то мав уже жінку, сина, чекали другу дитину. Довго не знав, що в мене народилася дочка, бо листів не отримував. Тяжке у мене життя було. Голодував скільки. З шести років жив з мачухою, а вона не дуже для нас добра була...
В колгоспі робив шофером. Возив аж трьох голів колгоспу. Перший був “тридцятитисячник”. А до того служив начальником охорони в таборі. Другий – переселенець. Третій – з гуцульщини. Цей сам добре жив і людям дав пожити.
Слово за слово, й довідуюся, що Ісая Юхимович уже чотири роки живе один, відтоді, як поховав дружину. Сам за життя переніс аж чотири операції. Чесно кажучи, не приховала здивування, коли почула, що йому 84 роки, бо виглядає вправно. А ще більше вразив порядок у його господарці і в хаті – навіть не в кожної молодої господині так чисто й доглянуто усе, як у цього літнього чоловіка. До того ж, як сказав, порається біля гусей, курей, свиней.
– Сам я всьому не дав би раду. Дочка живе у Сокалі, але щотижня приїжджає на вихідні і мені все попорає, попере, їсти наварить, бо я не люблю біля плити стояти. Мені залишається тільки з холодильника витягнути і нагріти. Діти у мене добрі. Дочка вчилася у Київському політехнічному інституті, тепер вже на пенсії, бо робила на шкідливому виробництві. А син – у Львівському, він у Ковелі живе.
– Не маєте бажання до дітей перебратися?
– Ні, у них сім’я, а я тут у своїй хаті. Більше телевізора дивлюся. Як вже є, так треба доживати...
Жодних нарікань, ніякого озлоблення чи ненависті не відчула і не почула. Лише душевна рана від пережитих поневірянь та страждань дає про себе знати впродовж усього життя. І тоді до горла підкочується клубок, а на очах блищать сльози...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Львівська область
| Comments: |
