Більшовик у вишиванці та шароварах
Петро ШЕЛЕСТ
Від залізничника – до першого секретаря
Як на мене, вона нітрохи не була націоналістичною. Звичайний історико-економічний нарис про УРСР як “маленьку” частину “великого цілого” – СРСР. Але, мабуть, у тому звичайному було таки щось незвичайне, якщо вплинуло, нехай ще і несвідомо, на моє розуміння справжньої батьківщини.
Петро Шелест народився на Харківщині в родині селянки та відставного царського солдата. Дитинство майбутнього більшовицького намісника на Україні, як сам зазначає в мемуарах, минуло в злиднях, і аби вижити, вже з одинадцяти років довелося йти в найми. Трудовий шлях привів підлітка на залізницю, яка й дала йому, як тоді полюбляли говорити, “путівку в життя” – юний залізничник вступив до комсомолу. З цього моменту й розпочалася кар’єра Петра Шелеста – партійця-господарника: служба у сумнозвісному ЧОНі (більшовицьких загонах, які силоміць відбирали в селян “лишки” продовольства), робота в райкомі комсомолу, активна участь у колективізації та боротьба з релігією (не відомо, скільки він зі своїми друзями-комсомольцями зруйнував храмів, але точно знаємо, що одного зруйнувати таки не зміг через досить оригінальний для захисників і ганебний для руйнівників спосіб: усі жінки того села заступили дорогу комсомольцям, повернулися до них спинами, зігнулись і задерли спідниці...)
Потім Шелест навчався у партійній школі, Харківському інституті народного господарства. Здобувши вищу освіту, швидко просувався по службовій драбині й досягнув чималої висоти – став директором авіаційного заводу у Ленінграді, згодом – аналогічного в Києві. Так здібного господарника-українця, поводивши ледве не по всьому СРСР, 1950 року доля знову повернула на батьківську землю. Цей високий службовий щабель і став стартовим майданчиком для запаморочливого піднесення Шелеста на пік тогочасної влади. Почався злет із посади другого секретаря Київського міському і закінчився членством у По-літбюро ЦК КПРС та роботою Першим секретарем ЦК КПУ. І все це за доволі короткий термін. Унікальний випадок!
Якщо службове життя Петра Шелеста котилося гладенькою стежкою, то особисте принесло йому чимало прикрощів. Першу дружину розбив параліч, і вона померла, залишивши молодому батькові двох малих дітей. Друга не могла народити, проте стала справжньою матір’ю двом пасинкам. Нелегко це було, адже молодший син довгий час був прикутий до ліжка і школу закінчив, практично навчаючись вдома (потім він став доктором наук з фізики, академіком). Цікава історія й самого другого шлюбу Шелеста: жінку він відбив у чоловіка-шизофреніка (з її слів), котрий на розлучення не погоджувався і турбував “молодят” у перші місяці їхнього спільного життя. Утім, все владналось, і Петро Шелест з Іраїдою Мозговою-Поповою дожили вкупі до старості.
У Жовтневому перевороті 1964 року (усунення Микити Хрущова від влади й прихід на “престол” Леоніда Брежнєва) тодішній Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест відіграв вагому роль, першим виступивши з критикою “вождя”. І зробив це, незважаючи на те, що завдяки Хрущову опинився на олімпі комуністичної влади (після переведення Підгорного в Москву серед кількох претендентів на українське кермо саме Микита Сергійович наполіг на кандидатурі Шелеста). Для чого зрадив свого благодійника – він і сам не знав. Може, сподівався, що Генеральним стане його друг-земляк Підгорний, який і заварив усю цю кашу? На думку аналітиків, саме Підгорного і сподівалися змовники бачити на чолі партії, а Брежнєв висувався, так би мовити, перехідною фішкою. Не так сталося, як гадалося. Хитрість Брежнєва, його владну хватку й уміння плести інтриги просто недооцінили. А “каби чево нє вишло”, Льоня поступово прибрав усіх змовників, викинувши їх на політичний смітник. Останнім усунув Підгорного, передостаннім – Шелеста.
Книгу вилучили і спалили
Формально підставою для зміщення Петра Юхимовича була вищезгадана книжка “Україно наша Радянська”. “Ти там такого понаписував!” – дорікав Брежнєв, переводячи його в Москву на посаду заступника Голови Ради Міністрів СРСР. “А ти читав її?” – поцікавився ображений Шелест. “Ні. Але мені Суслов розповідав!” – насупив густі брови Генсек.
“Сірий кардинал”, він же член Політбюро з ідеологічних питань Суслов, як шовініст найвищого ґатунку, ненавидів усіх “нацменів”. Допікав і Шелесту. Ось який діалог відбувся на засіданні Президії ЦК КПРС у вересні 1965-го:
“Суслов: – Я повинен сказати, що на Україні не все гаразд – вся Україна говорить українською мовою!
– А якою ж вона має розмовляти – турецькою чи як? – остовпів Шелест.
Суслов: – І вивіски всі там українською!
Шелест: – А якою мовою вони повинні бути? Є і російською…”
Аби якось зам’яти мовне питання, Брежнєв, підсумовуючи засідання, вирішив пожартувати: “Ось при Скрипнику українізацію проводили, я тоді працював на заводі – що це було, це був абсурд, сміх. Та й узагалі українська мова – це ж… це суржик російської мови”.
Шелест зціпив зуби, але промовчав.
Закінчуючи тему УНР, то її, прошельмувавши належним чином у партійних друкованих органах, вилучили з магазинів та бібліотек і… спалили, а її автора, потримавши рік у заступниках Косигіна, тихенько відправили на пенсію. Петру Шелесту було тоді вже під сімдесят, але мав хороше здоров’я, тож не міг всидіти без діла. Пішов на поклін до Брежнєва, і той змилувався – дав добро на працевлаштування. Пропонували знову йти директором заводу. Не захотів. Пішов завідувачем конструкторського бюро, де працював майже до вісімдесяти років. Помер 22 січня 1996-го в Москві, а влітку того ж року за його заповітом перепохований на Байковому кладовищі у Києві.
Націоналістом Петро Шелест, на жаль, не був, навпаки, усе своє життя залишався “щирим” комуністом-більшовиком. Утім, більшовиком своєрідним, образно кажучи, у шароварах і вишиванці. Маючи гарне здоров’я, чи не єдиний з брежнєвського Політбюро дожив до того дня, коли український народ проголосив незалежність своєї держави – не оперетково-паперову, яку відстоював і боронив скерований Москвою, а справжню. Коли його запитали, як він до цього ставиться, відповів: “Не знаю, радіти мені, що моя країна стала незалежною, чи засмучуватися, тому що загинула інша моя країна, якій служив усе життя?”
Микола Шмигін
| Comments: |
