«Cпалю хату і себе, якщо ви не виберетеся!»

Проданий дім

В обхід органу опіки і піклування

Замучившись оббивати пороги різних інстанцій, стомлена жінка прийшла у редакцію в надії знайти справедливість. У заяві Лариса Петрова написала: “З лютого 1999 року я проживала з Тищуком Антоном однією сім’єю, але шлюб не укладали. Від спільного сімейного життя у нас народилась донька Дарина. Окрім того, Тищук усиновив моїх дітей від першого шлюбу – Володимира, 1989 р.н., та Тетяну, 1992 р.н.
У громадянському шлюбі ми вели спільне індивідуальне господарство, добудували його будинок. Зокрема житлову кімнату, кухню, веранду, зробили капітальний ремонт, з гаража, прибудованого до будинку, теж розбудували житлову кімнату, а гараж спорудили окремо. Дім газифікували, провели центральне опалення. Та 5 червня 2007 року Тищук погрозами підпалу вигнав нас з будинку і назад не пускає. Я зверталася зі скаргами на його негативну поведінку до Романівської сільської ради і до Луцького райвідділу міліції та місцевого органу опіки і піклування. Мене запевнили, що без дозволу останнього він не зможе продати будинок, якщо я та неповнолітні діти там приписані, і порадили звернутися до суду. Так я і зробила. Коли почула, що Тищук продає будинок, неодноразово намагалася з ним поговорити, щоб не робив цього і дозволив нам повернутися додому. Адже у нас спільна донька, і їй треба десь жити. Обіцяв, що дім перепише на дочку, але зробив інакше...”
Переглядаю ксерокопії протоколів судових засідань. Ухвалою Луцького міськрайонного суду від 13 серпня 2007 року накладено арешт на житловий будинок з надвірними будівлями за вказаною адресою. Ухвала – до негайного виконання! Але тільки 31 серпня вона пройшла через виконавчу службу. А між 13 та 31 серпнем власник будинку на вулиці Центральній, 37, зумів свій дім продати і 29 серпня зареєструвати договір купівлі-продажу у Волинському БТІ.
Звичайно, у суді буде дано оцінку усім фактам на предмет законності правочину. Проте диву даєшся, як могли оформити акт купівлі-продажу без обов’язкового дозволу органу опіки і піклування на відчуження житла. Адже голова Романівської сільської ради Леонід Бакай стверджує, що такої довідки вони не давали.
Натомість в акті “Договору купівлі-продажу” серед інших вимог, передбачених законодавством, пунктом 4.2. записано: “сторони стверджують, що вчинення цього правочину не суперечить правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх та непрацездатних дітей”. От тобі і на! Не чинять?! Але ж батько вигнав дітей на вулицю. Хто відповість за порушення 12-ї ст. Закону України “Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей” та проігноровані права неповнолітніх на житло?

Хто ж кого шантажує?

Кортіло подивитися у вічі батькові, який вигнав дітей з дому, причому і свою малолітню донечку Даринку. І чимшвидше, доки Антон Тищук не виїхав до Чехії. Адже під час попереднього слухання справи про скасування усиновлення адвокат заявив, що його довіритель не може з’явитися в суд, оскільки збирається уже виїжджати за кордон до першої дружини. Однак коли нам вдалося розшукати позивача у Новій Вижві Старовижівського району у рідного брата (і порозмовляти при голові сільради Тетяні Шевчук), на запитання “Чи має намір виїжджати за кордон до родичів?” він не на жарт розсердився. Мовляв, навіщо вигадуєте дурниці, бо як з його здоров’ям кудись рипатися. Та став показувати медичну картку і перераховувати свої болячки.
Натомість і запитання головного спеціаліста служби у справах дітей Луцької райдержадміністрації Ірини Гемерлінг “Навіщо продав дім і залишив дітей без даху над головою?” сприйняв у штики:
– А чого вона з хати пішла? Я їх не виганяв. То вони створили мені нестерпні умови. Я – інвалід ІІ групи, маю хворе серце і астму, а вони жарили-шкварили вечорами то млинці, то картоплю і труїли мене угаром та газом. Та ще й її син мені не раз погрожував.
Багато хто в Новокотові гадає, що не треба було Ларисі йти з хати. Чи витримаєш, коли чоловік приносить каністру і погрожує, що спалить усіх і хату? Правда, тепер Антон Олександрович стверджує, що казав, ніби спалить тільки хату і себе. Так пояснював і дільничному міліціонерові.
А з приводу “смаження-шкварення” – то смішно. Виходить, наробившись за день, діти мають лягати голодними, бо батько не переносить угару. Ніби нема йому куди заховатися, коли в домі три кімнати.
Знайомство із неврівноваженим главою сімейства дедалі більше переконувало, що він здатен на імпульсивну поведінку. Як мова зайшла про його малолітню Даринку, яка особливо потребує батьківської підтримки, Антон Олександрович неадекватно прореагував: “Чого ви мене шантажуєте дочкою? Я її не скривджу. Уже двічі висилав їй по двісті гривень. Давав їм 1200 гривень на брикет”.
При нас не скупиться на обіцянки. То каже, що збирається купити їм півхати, то що гроші за дім дістануться Даринці, то переконує, що сплатить їм стільки, скільки присудить суд. Але ж дитина сьогодні поневіряється по чужих кутках. Хоча їх і прихистила милосердна сусідка, та у її домі без центрального опалення дуже холодно. У сирості та холоді осінню серйозно похворіли діти, дійшло аж до бронхітів. Отож і мусив “розщедритися” батько, який вигнав дітей з теплої оселі, на брикет.
Розважливий старший брат Антона, Михайло Олександрович мудро підсумовує: “Сам наколотив невідь-що, хай сам і розхльобує”.

«Розбестила, розцяцькала, бо забагато годила»

Сусід Тищуків, депутат сільської ради Микола Кальнюк, вважає, що не достойно так чинити з жінкою та дітьми.
– Знаю Ларису Петрову ще змалку як працьовиту і старанну. Чого від цієї жінки хотіти? І орала, і косила, і коня запрягала, і сіно скиртувала, і свиней та птицю годувала, лишки на базар продавати возила, щоб купити усе, що треба, для дому та сім’ї. За кожну копійку мусила перед чоловіком відчитатися. І діти працьовиті, ніколи не гуляли, як їхні ровесники. На будівництві весь час цеглу та розчин подавали і до ночі не вилазили з тих буряків та городів. І Антона знаю давно, вже 15 років. Як зійшлися з Ларисою, вона його гляділа, ходив випещений, акуратний, двічі на рік лягав у лікарню, кидав на неї чимале хазяйство. Однак про здоров’я дітей не дуже дбав. Не по-чоловічому це – вигнати жінку з дітьми з хати, наче не вони з ним дім розбудували. Розбестила, розцяцькала вона чоловіка, – каже пан Микола.
Захищав у суді права дітей на житло і голова Романівської сільради Леонід Бакай. Йому, як представнику місцевої влади, доводилося виїжджати у цю сім’ю і попереджати Антона Тищука про недопустимість насилля над дітьми. Громадським захисником Лариси Петрової, якій при її мізерній зарплаті у 530 гривень (вона доглядач ВРХ), нема за що найняти адвоката, виступала і сільська медичка Валентина Оліянчук.
– Мій старший син Андрій дружить з Володею Тищуком, – каже Валентина Оверківна. – Якось прибіг Андрій від Тищуків переляканий і почав розповідати, як батько бив різкою Тетянку. А дівчинка не тікала, тільки мовчки зносила удари. Дітки ж у них такі слухняні, за що їх бити? Володя має проблеми із серцем, але працює нарівні з дорослими.
Та все ж таки волію запитати у самого Володі Тищука про погрози батькові, якими мотивує представник вітчима відмову Антона Олександровича від усиновлених дітей. Щупленький хлопчина виглядає як восьмикласник, хоча йому вже 19-й і навчається у Волинському інституті економіки та менеджменту.
– Коли мама зійшлася з вітчимом, радів, що буде нарешті у нас батько, і відразу почав називати його татком, бо свого й не пам’ятав – він проміняв нас на горілку, – мовить щиро хлопець. – Та вже через рік почалися докори та погрози, причому за дрібниці. Мені давав запотиличники за те, що не так воджу коня і борозна крива, сестричці перепадало різкою, що погано глядить маленьку Даринку і та упала й плаче. Піднімав руку і на маму. Одного разу за те, що не сказала йому, що кішка народила кошенят, вхопився за граблі і огрів держаком. До дядька у Луцьк тоді втекли, бо батько розходився не на жарт. Перепрошував, щоб повернулися. Ми його завжди слухалися і боялися. Особливо, коли мама лягла на операцію. Добре, що їздили тоді до Луцька на комп’ютерні курси, то могли потайки, щоб він не знав, її провідувати. Маленькими усе терпіли, а як підросли, то почали вступатися за себе і за маму.
– Воювали з батьком?
– Та ні, я вступався і не давав її бити й сам відступав, щоб не получити від нього.
Що це щира правда, зрештою, скажуть і односельці та взірцеві характеристики на дітей.

***

– Даринко, татко за тобою сумує, передавав вітання. Ти теж скучаєш за ним? – кажу із власної ініціативи, щоб не забувала батька, але скоро про це пошкодую.
– Ні, не скучаю, – каже, як доросла, похнюпившись дівчинка.
Розтопити холод її серденька може тільки щире батькове каяття.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область

• Нравится
•