Один коровай на два золоті весілля
«Молодята» знов ідуть до шлюбу
Батько приніс весільні обручки для дітей… із заслання
– Чесно кажучи, спільне весілля батьки організували нам не від легкого життя, – розповідає один з винуватців торжества Василь Родіонович Рогашко. – Великих статків вони не мали, тож таким чином вирішили здешевити дефіляду. Зрештою, де ж ті статки мали взятися, коли батькові радянська влада за те, що хотів бути господарем на рідній землі, присудила десять років вислання в Іркутську область. А нас, дітей, у сім’ї налічувалося п’ятеро (четверо з них, слава Богу, живі й понині). Отож, матері довелося сутужно… І все-таки, коли тато після політичної амністії, не добувши до завершення строку один рік, повернувся додому, то у поті чола почав трудитися і збирати копійку до копійки. Насамперед задля своїх дітей. Він у будівельній справі був майстром на всі руки. А ще набув гарних кравецьких навиків. Пошив мені костюма, тож я мав у що вдягнутися на весілля. Цікаво також, що батько на висланні придбав в одного арештанта обручки. Звичайні, з простого металу. І привіз їх з Іркутська, аби подарувати дітям на весілля. Допоміг мені, до речі, працевлаштуватися у Рівненський таксомоторний парк його тодішній директор Юрій Романюк, доволі щира та добродушна людина. Він, на відміну від інших, абсолютно не надав значення тому факту, що я був сином виселенця. Довірив мені контроль за маршрутами автобусів. А ще порадив не розтринькувати талант – я мав музичну освіту і непогано грав на трубі. Тож у духовому оркестрі автомоторного парку знайшлося місце і мені. А потім пішла мова, щоб оркестранти заграли на весіллі. Вони з радістю погодилися, і це, чесно кажучи, зробило справжній фурор у Лукарівці.
Дві долі поєднав автобусний квиток
– Я також добре пам’ятаю цей оркестр, – продовжує розмову Ганна Василівна, дружина Василя Родіоновича. – Він так грав, що аж серце краялось. Та й самі музиканти були мені добре знайомими, адже і я працювала у таксомоторному парку. Спершу продавали квитки пасажирам – і саме в автобусі під час виконання своїх обов’язків я й познайомилася з майбутнім чоловіком. Це, до речі, був курйозний випадок. Один із пасажирів, старший чоловік, не мав грошей на квиток. Я могла, за законом, висадити його. Натомість пошкодувала, дозволила їхати далі. А тут, як на лихо, контролер. Що робити? Беру та відриваю квиток, тикаю безбілетнику, а перевіряючий усе це помітив. Вилаяв мене добряче. Втім, карати не став. Ось так і накинули ми тоді один на одного оком. А потім поєднали долі. І, слава Богу, прожили душа в душу. Нажили трійко прекрасних діток. Маємо шість онуків. Дочекалися вже й першого правнука Назарчика. Так що за півстоліття спільного із Василем Родіоновичем життя маємо набуток, яким варто пишатися.
«Люби, зятю, доньку – любитимемо і ми тебе»
– А ми з моєю майбутньою дружиною Вірою Рогашко познайомилися тут, у Лукарівці, – зізнається Володимир Савович Кухарчук. – Я працював на тракторі, вона – на ланці, вирощувала цукрові буряки. Мені на час весілля було тридцять три роки, дружині – двадцять вісім. Рішення про одруження, як кажуть, прийняли одноголосно. Батьки Віри Родіонівни його «затвердили». Одне слово, ми вже під час першої зустрічі відверто поговорили про намір побратися. А далі із майбутнім тестем ще й чарчину випили. І я досі пам’ятаю його слова: «Любитиму тебе, зятю, як рідного, якщо ти щирим серцем любитимеш дочку». Коли ж справа дійшла до весілля, то мені хотілося приємно здивувати Рогашків. От і придумав запросити оркестр, який буквально гримів на Волині. Цей колектив – із села Богушівка. Між іншим, його керівником був чеський віртуоз-капельмейстер Главічек, фронтовик і взагалі шанована людина. Аби замовити його на весілля як музиканта, доводилося на півроку наперед у списку мельдуватися. Мене ж чомусь Главічек послухав і «без списку». Але хіба я знав тоді, що й Василь Рогашко замовить на весілля музику. От і зійшлися ці два оркестри на одному дворі. Всього їх було вісімнадцять чоловік. Не набагато менше, ніж інших весільчан. Але на музику зійшовся фактично весь сільський куток. Справді, послухати було що – марш лунав за маршем, не встигав один оркестр завершити мелодію, як інший уже намагався «козирнути» іншою. Скажу чесно, більше ніде такого музичного весілля я не зустрічав.
Гіркий присмак бурячанки
– Це весілля, як не дивно, позначилося не тільки радістю, – доповнює свого чоловіка Віра Родіонівна. – Справа в тому, що, готуючись до дефіляди, треба було заготовити трохи самогонки. Причому, тоді ходовою була горілка з буряків. Тож довелося піти на колгоспне поле і принести декілька ношайок буряків, десь центнер. Але треба ж такому статися – мене з тим добром зловили. Ой, який шум піднявся! Мене навіть арештували і довго вчили-повчали. Мовляв, як то ланкова могла зазіхнути на колгоспну власність. Загалом ми з чоловіком прожили нелегке життя. Важко працювали, зарплату одержували мізерну. Втім, найбільше наше багатство – це діти, внуки. Перших маємо двоє, других – четверо.
Дай, Боже, дочекатися діамантового весілля
Врешті, саме діти Кухарчуків та Рогашків зініціювали подвійне золоте весілля. Кажуть, батьки його сповна заслужили. А головним атрибутом на весільному заході стало вінчання у соборі. Вінчалися ювіляри і п’ятдесят років тому у сільському храмі. І вважають, що з Божим благословенням набагато легше торувати життєвий шлях. Цікаво також, що день, коли лукарівські селяни приймали благословення, співпав з іншою пам’ятною датою – 100-річчям від дня народження мами. Вона не дожила до золотого весілля своїх дітей лише чотири роки. Не набагато менше не дожив батько. Він радував білий світ 93 роки. Так що ювілярам щодо довголіття є з кого брати приклад. Дай, Боже, їм ще многі-многі літа. А там, дивись, Рогашки та Кухарчуки святкуватимуть подвійне «діамантове весілля».
Сергій Новак,
Рівненська область
| Comments: |
