Сорок гривень – за орден сина

Минуло дев’ятнадцять років, як  для Радянського Союзу закінчилася війна в Афганістані. Хоча кровопролиття в цій азіатській країні триває до цих пір. Тепер американці хоронять своїх солдатів під зоряно-смугастим прапором. Канада, яка контролює бунтівний Кандагар і вже втратила 78 військовослужбовців, заявила про виведення свого контингенту. А нещодавно інформаційні агентства передали, що німці збираються ввести військові підрозділи бундесверу. Наш гіркий досвід нічому не навчив самовпевнених американців та зарозумілих німців. П’ятнадцятого лютого 1989 року завершився вивід радянських військ з Афганістану. Та не всі повернулися живими з тієї бійні. Багатьох привозили у трунах, а понад 300 солдатів та офіцерів вважаються зниклими безвісти, з них троє – волинян. До цих пір рідні не знають, де могили їхніх синів.

Старенька мама воїна-афганця Івана Кузьмича Тетяна Антонівна живе у селі Підбереззя Горохівського району Волині. Її синові на Водохреща виповнилося б 48 років. Він не повернувся з тієї війни, коли йому було лише двадцять літ. У книзі про волинських афганців “Забути не дано” про нього написано три рядочки: “Кузьмич Іван Степанович. Народився 19 січня 1960 року. Призваний в армію 1 листопада 1979 року. У Республіці Афганістан із січня 1980 року. Рядовий. Пропав безвісти 8 червня 1980 року”. До цього часу мати не знає, чи похований син у землю, а може, десь в афганських горах лежать його кістки. Першого листопада 1989 року Іван Кузьмич був нагороджений орденом Червоної Зірки (посмертно). 

Весілля відклали на два роки

Разом із сільським головою Підбереззя Миколою Єловим заходимо у двір до Кузьмичів.
 – Яке у мене тепер життя – з лікарні в лікарню. Побуду кілька тижнів вдома, і знову лягаю. Серце не витримує, – розпочала нашу розмову Тетяна Антонівна.
Непросте життя випало на долю цієї жінки. Скільки довелося пережити, скільки сліз виплакала, скільки було безсонних ночей – жодне серце не витримає. Народила волинянка двох синів: старшого, Миколу, скалічили в радянській армії: жорстоко побили п’яні товариші по службі за те, що заступився за молодого солдата. У 1978 році син повернувся додому інвалідом. Тільки Господь знає, що робилося тоді у материнській душі. Дякувати Богові, що живий. Оклигав трохи Микола, так у листопаді 1979-го призвали Івана. У цій ситуації виникає логічне запитання: у радянській армії став інвалідом старший син, для чого було забирати ще й молодшого. Але тоді матері ніхто не запитував. Давно немає тієї держави, на захист якої призивали її синів.
До служби Іван Кузьмич закінчив Горохівський сільськогосподарський технікум, тому в армію пішов пізніше за своїх однолітків. Коли його призвали, то однолітки вже поприходили з армії. Він ще встиг попрацювати у своєму селі агрономом, хліб вирощував. Хлопець зустрічався з дівчиною і навіть збирався одружуватися. Він жив, кохав і мріяв про майбутнє сімейне життя. Батьки одні одних вже називали сватами. Весілля вирішили відкласти на два роки, поки Іван відслужить. Тим більше, що службу свою він розпочинав у десантній бригаді зовсім недалеко від дому, у сусідній Львівській області, яка межує з Горохівським районом. Вже у грудні 1979-го мама з Івановою дівчиною Лесею їздили до нього. Хто ж знав, що востаннє бачить свого синочка, може, тоді забула сказати щось важливе, треба було міцніше пригорнути. Якби ж то знаття. І материнське серце не віщувало ніякої біди. Вона ще й зараз подумки прокручує ту останню зустріч з її Іванком...
Домовилися, що наступного разу приїдуть до нього на день народження – на Водохреще. Вони вже й почали збиратися, але Іван несподівано прислав листа, в якому написав, що їх везуть кудись далеко поїздом. Тоді про афганську війну ще толком ніхто нічого не знав. За спогадами очевидців, перші місяці були найстрашніші. Необстріляних солдатів кинули  у пекло. Лише п’ять місяців прослужив Іван Кузьмич в Афганістані.

На Івана Купала сказали, що Івана не стало

Страшну звістку батькам привезли аж через місяць після того, як він пропав.
– Якраз було свято – Івана Купала, – витираючи сльози, згадує подробиці Тетяна Антонівна. – Наїхало до нас начальства повний двір: воєнком, з райкому партії, колгоспне керівництво. Ми глянули у вікно, і мій чоловік каже: “Здається, нічого в колгоспі не вкрав, а щось стільки начальників до нас іде”. Але тільки Степан вийшов до них, одразу здогадався про все. Видно, серце підказало. Зняв шапку, кинув на землю і став голосити: “Все, нема вже мого сина”. А я встала і не можу поворушитися, ніби мене облили цементом, закам’яніла вся. Думаю, що ж це зі мною робиться? Тоді вони зайшли в хату, ще й лікаря із собою привезли і стали розказувати, що Іван загинув восьмого червня під час переправи через гірську річку, неглибоку, але із сильною течією. Їхній бронетранспортер впав у воду. Розказали це все і поїхали. Куди я тільки не писала листи: і до командира частини, навіть у Москву до міністра оборони. Єдине, чого хотіла, щоб хоч хтось розказав правду, якою б страшною вона не була, що сталося з моїм сином. Чому вони написали: “Тело не найдено”? А може, його ніхто й не шукав? Що завгодно за ці роки вже передумала. Нас з чоловіком навіть в Москву запрошували, тоді збирали батьків тих солдатів, які пропали в Афганістані. Але від генералів ніхто конкретної відповіді не отримав.  
Їздила до ворожок і знахарів, мабуть, які тільки є. То вони спочатку плели, що він ніби живий. Думаю, за цей час вже подав би вісточку. Дивно, але за ці роки Іван ніколи мені не снився. Не раз бувало, лягаю спати і думаю: “Приснися, щоб хоч так тебе побачити”. Покійний чоловік то часто сниться, а син – ніколи.
За словами Тетяни Антонівни, перші два роки вона не замовляла панахиду за його упокій, все надіялася, що повернеться. Думала, може, поранений десь у госпіталі лежить чи пам’ять втратив. Бо кажуть, як подавати за упокій живої людини, то їй тяжко буде. Мати ні сороковин, ні роковин не робила.
У радянські часи їй призначили пенсію за сина – 29 карбованців на місяць. В таку суму держава оцінила життя двадцятирічного юнака. У рідному колгоспі поле назвали іменем молодого агронома Івана Кузьмича.
Зараз ніякої додаткової пенсії за сина жінка не отримує. Тільки сорок гривень доплату за його орден. Хоча деякі люди їй із заздрістю кажуть: “Мабуть, добру пенсію маєш за сина”.  
– Поставила пам’ятник у дворі церкви, – розповідає жінка. – Кожної неділі після служби зайду, квіточку принесу, помолюся. Кажуть, з часом все забудеться. Нічого подібного. У перші роки я заходила в кімнату, відчиняла шафу, де висіли його костюми, і нюхала одяг. Івана немає, але ж його запах, дух зберігся, – ділиться сокровенним жінка, яка, здається, за 28 років вже всі сльози виплакала.
 ***
Ніби про Івана Кузьмича написав так, що аж мурашки біжать по тілу, наш земляк, поет Василь Слапчук:
Якщо в пісках Афганістану
Впаду на землю і не встану,
Тоді душа моя полине
У край озер, ліси Волині...
Знайде лиш там притулок вічний
Моя душа двадцятирічна.
А що душа? Душа хотіла
Туди вернутись разом з тілом.
Кость ГАРБАРЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
  

• Нравится
•