«Плакала, що не дали скуштувати… ховрашка»
Учителька-пенсіонерка з Прилісного, що під Маневичами, Світлана Василівна Скорик народилася вже після голодомору. Але жахіття тридцять другого-тридцять третього років пізнала на собі її мати й уся родина. Світлана Василівна пережила голод 1947 року.
З канікул повернулися не всі
Жили вони споконвіку на Полтавщині, на життєдайних чорноземах (село Пироги, Глобинський район), де навіть і в недорід, і в засуху люди не голодували. З приходом колективізації зазнали й такого лиха. Мати Світланина, Євдокія Романівна, в Чугуєві у педагогічному технікумі навчалася. Влітку тридцять третього на канікули додому зібралась їхати, аж лист від батьків надійшов. “Оставайся там, – пишуть, – бо в нас голод великий!” Довелося побачення з рідними відкласти до кращих часів. Однак і в технікумі перебути літо виявилося для студентів тяжким випробуванням. Їх залишилося десятеро дівчат, мусили впорядкувати територію навчального закладу, навести лад у саду. Працювали майже щодня: вивозили сміття, копали рови, корчували дерева. З того саду й жили: варили траву, коріння, а якщо вдавалося де роздобути шматок хліба, то вже був справжнісінький бенкет. Восени багато їхніх однокурсників, які пороз’їжджались по домівках, на навчання не повернулися – померли від голоду. А незабаром страшну звістку отримала і Євдокія: голодна смерть настигла батьків і трьох братів та сестер. Якимось дивом вижив лише десятирічний братик, найменший з родини. Та недовго він прожив у чужих людей – дуже засумував за рідними, нічого не їв, щодня ходив до своєї хати-пустки, де й знайшли його мертвим.
З наближенням зими голод у технікумі почав лютувати ще з більшою силою.
Забороняли збирати колоски на полі
Черговий голод в Україні спалахнув 1947 року. Ще не затьмарилися спогади про попередній у тих, хто вижив, а вже знову залунали казочки комуністів про засуху та неврожай, і на сільських кладовищах зарясніли свіжі могили. Але чомусь Москва, Ленінград чи навіть якийсь російський Верхоступинськ не голодували. Як же тоді розуміти більшовицькі гасла про рівноправність усіх людей? Як і всю брехню, якою вони забивали голови довірливим, продаючи хліб за кордон.
– Бувало, днями не бачили хліба, – розповідає Світлана Василівна Скорик. – Збирали щирицю, насіння лободи, варили і їли. Тепер іноді хочеться їсти, але того відчуття голоду, який тримав наші дитячі тільця в шкарубких пазурах, не передати ніякими словами… Коли на колгоспному полі зібрали зернові, ходили по колоски. Їх багато лишалося, але підбирати забороняли – “розкрадання соціалістичної власності”. На порушників чекала тюрма. Малих дітей посадити за ґрати не могли, тому об’їждчики, як оті панські осавули, нещадно били їх, впіймавши на полі. Наздожене, то так уперіщить, що й досі той біль не забути. Але все одно йшли, бо голод був сильнішим за страх і побої.
– Що, всі об’їждчики такі звірі були?
– Був серед них один, який допомагав нашій сім’ї. Звали його дід Пенза. Його дочка працювала з моєю мамою у школі. Тож він дозволяв мамі під час свого чергування збирати колоски. Не чула я, і щоб він бив дітей.
– Але ж Ваша мати працювала в школі, отримувала зарплату, і ви все одно голодували?
– Так, зарплата була, але дуже маленька, та й у магазині сільському з їстівного нічого не продавалося. Отримувала мама і пайок якийсь, але ним ділилася з батьковими родичами. Пам’ятаю, була в ньому і халва – більше схожа смаком на макуху, проте й така була для нас особливими ласощами… Два роки тривав голод у нашому селі, люди пухнули, помирали, але найбільше загинуло дітей. Виживали ті, хто не гидував їсти навіть гризунів. Найчастіше ловили на полі ховрашків. Сусідські хлопці одного разу піймали їх чимало й стали варити серед двору в казані. Запах того варива специфічний, неприємний був, а все одно слина потекла, коли вони там же, біля казана, почали їсти. Я зазирала через огорожу, та вони мене не покликали, не пригостили. Побігла в хату і плакала від образи…
1948 року стали розміщувати в селі ще й переселенців із Західної України. Херсонці і самі ледве животіли, а їм ще й зайві роти нав’язували. Та не простих колгоспників, а “головорізів”-бандерівців! Одурманені владою, обдурені комуністичними вигадками про події за Збручем, як могли сприймати таких сусідів? Звісно, вороже. Ставлення дорослих передалося й дітям. Світлана Василівна згадує, як учні бойкотували новачків: не хотіли сидіти разом з ними за партами, стояли весь урок. Та згодом ворожість пригасла, бо зрозуміли, що то такі ж самі люди, як і вони, та й не зі своєї волі опинилися в їхніх краях.
Але що цікаво, на Західну Україну, на відміну од більшості “східнячок”, Світлана Василівна потрапила самохіть. Очевидно, таки відіграло певну роль її близьке знайомство із “западенцями”. Отже, після школи подалася здобувати вищу освіту заледве не на край світу – аж у Чернівці. Звідти й направили її на Волинь вчителювати.
Оце таке “щасливе дитинство” випало громадянці СРСР за часів Сталіна, упиря, якого й досі дехто обожнює, а спадкоємці його партії усіляко намагаються те “щастя” якщо не приховати, то перебрехати.
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
