Віддав прийомну дочку в інтернат
Підпис відсутній
Придивлявся до майбутньої дружини кілька місяців
Віктора ніколи не хвилювало, що він у батьків – одинак. Мама не дуже любила розмовляти на цю тему. Казала, що і одна дитина далася їй дуже важко, вдруге ризикувати не захотіла. Розповідала, як передчасно у неї розпочалися пологи – вона саме поверталася з татом з-за кордону, де він служив, як народжувала в іноземній клініці, як довго відходила від наркозу... Сам бачив пожовклі фотографії у сімейному фотоальбомі – мама виглядала дуже змарнілою і була худенька-худенька.
Дитячі роки збігли швидко. Ще донедавна у пам’яті зринали яскраві картинки з їхнього щасливого сімейного життя. Поїздки до лісу, на річку, в гори... Віктор так гордився, що у нього дружна сім’я, що батьки стільки років живуть у любові й повазі один до одного! І мріяв так само в злагоді й коханні жити зі своєю майбутньою дружиною.
З Ольгою Вітю познайомила мамина подруга. Дівчина доводилась їй якоюсь далекою родичкою. Юнакові запали у серце її ніжний привітний погляд та веселі очі. А ще – парфуми, вони дуже нагадували мамин улюблений запах. І хоч з першого погляду дівчина дуже сподобалася, Віктор ще довго придивлявся до Ольги. Він вивчав її характер кілька місяців.
– Ти б уже про сім’ю подумав, – якось після вечері завів розмову тато. – Ми вже з мамою не молоді, внуків хочеться поняньчити.
– Тату, а Ольга тобі подобається? Ну, як невістка. Думаєш, буде хорошою дружиною, мамою?
– Ольга – дівчина непогана, це добре знаю. А як будете жити – залежить від вас обох...
Зранку Віктор зателефонував Олі й запросив її на побачення. Він не робив якогось романтичного зізнання, просто запитав, чи вона б вийшла заміж за такого хлопця, як він. Й усміхнувся, коли дівчина у відповідь кивнула головою.
***
Через два місяці й весілля відгуляли. Молодята перебралися у двокімнатну квартиру в центрі міста. Перші роки подружнього життя видавалися райським медовим місяцем – й справді жили душа в душу. Та одного ранку Оля на кухні знепритомніла. “Швидка” забрала її у лікарню із сильною кровотечею, а до вечора пацієнтку вже прооперували. Поки вона відходила від наркозу, лікар покликав Віктора:
– Ми зробили усе, що могли, аби врятувати вашій дружині життя, але вона вже не зможе вам народити...
Знайомство під храмом
Вітусю Ольга вперше побачила під храмом – дівча років шести стояло з простягнутою рукою і просило милостиню. Дорослі кидали у маленькі долоньки хто скільки міг й ішли далі. А Ольгу дівча зачепило:
– Тьоть, а ви дуже поспішаєте?
Ольга зі здивуванням глянула на малу жебрачку й відповіла:
– Не дуже. А що?
– Я хочу в туалет. Але не знаю, чи є тут поблизу...
Вітуся схопила незнайомку за руку. Ользі не залишалося нічого, як відвести малу... до себе додому, бо ж квартира зовсім поруч. Дівчина аж ахнула, коли прочинилися двері і вона зайшла всередину.
– А ти з ким живеш? – поцікавилася Ольга в дівчинки.
– Ні з ким... – нахнюпилася мала. – Тільки не викликайте міліцію... Я піду.
– Зачекай, нагодую тебе, ти ж, мабуть, голодна.
Поки Ольга пішла на кухню – хлопнули вхідні двері. Вона вибігла на сходову клітку, але дівчинки вже не було – по східцях тупотіла дрібними ноженятами.
– То хоч скажи, як звати тебе? – гукнула Ольга у слід.
– Віта! – почулося знизу.
Про дивну зустріч Ольга розповіла чоловікові. Віктор чи не вперше на неї нагримав за те, що так необдумано вчинила – мовляв, це ж могла бути злодійська шпигунка.
– Ні-ні, – відстоювала свою гостю Оля. – Ти не бачив її погляду. Вона не злодійка.
***
Вдруге Ольга зустріла Віту... у себе на роботі. До них на фірму прийшли колядники з інтернату. У дитячій юрбі, що виспівувала “Добрий вечір тобі...”, Оля впізнала маленьку жебрачку й підійшла до неї. Віта аж здригнулася від несподіванки. Але тікати вже не стала.
Виявилося, що від дівчинки давно відмовилися батьки-пияки. Її маленькою оформили в будинок дитини, а тепер вона – першокласниця школи-інтернату. Виховательки розповіли Олі, що Віта добра, розумна, допитлива дитина, але часто втікає зі школи “шукати батьків”.
Після нервового стресу доньку паралізувало
Не минуло й року, як Ольга з Віктором оформили опікунство над цією дитиною. Вітуся просто світилася від щастя – вона тепер мала сім’ю, про яку так мріяла. З інтернату її перевели у звичайну школу, записали на танці та у басейн. У дівчинки тепер з’явилося багато друзів.
Минали роки... Віта вже пішла у шостий клас. Якось вона помітила, що батьки вечорами намагаються усамітнитися, щоб поговорити, що мамі часто паморочиться у голові й нудить. Врешті вона підійшла до Ольги й відверто запитала:
– Мам, ти вагітна?
Оля взяла Віту за руку. Жінка тільки хотіла сказати, що в доні невдовзі з’явиться сестричка, як дівчина спересердя так її штовхнула, що та аж впала!
Того вечора Оля втратила дитя, що вже кілька тижнів носила під серцем... Віктор не зміг цього пробачити Вітусі. Невдовзі дівчину знову оформили в інтернат. Від перенесеного нервового стресу у неї почали відмовляти ноги. Через місяць Віту геть паралізувало. Її життя перетворилося у “подорожі” лікарнями. Дівчинка так чекала, що, можливо, батьки хоч провідати її приїдуть, та двері палат відкривав лише медперсонал.
***
– Ти не людина! – випалив Віктору батько, як тільки дізнався про відмову від опікунства над Вітусею. – Ти звір, ні, гірше! Ти ж зрадив бідове дитя! Яким же черствим ми тебе з мамою виховали...
– У мене будуть свої діти! Хіба не про це мріє кожен чоловік? – засокорив Віктор у відповідь. – Хіба б ви любили мене так сильно, як любите, якби я не був вам рідним?
– А ти... Ти не рідний нам. Ми з мамою не могли мати дітей й усиновили тебе ще немовлям...
***
Наступного ранку Віта прокинулася не від запаху ліків, а від... чийогось схлипування. Привідкрила очі – й зажмурилася щосили: перед нею стояли тато з мамою. Каялися, що так жорстоко з нею повелися, просили прощення й ридали...
Світлана РІДНА,
Волинська область
| Comments: |
