Більше місяця спав у труні на кладовищі

Валентин Михайлович Черниш – киянин. Просто кілька років тому покинув метушливе столичне життя і перебрався у село Боремель Демидівського ра-йону Рівненської області. Розводить кроликів, домашню птицю, рибалить та згадує минуле. Доля кидала його по світу, як м’ячика, посилала хвороби і випробування. Навіть малим він пережив уже стільки всього, що у сучасного покоління і в голові не вкладається.
Валентин Михайлович – дитина війни. Батька він ледве пам’ятає, хоча і згадує, що був він дуже добрий. Працював начальником пожежної охорони міста Києва, і з початком війни його залишили у підпіллі. Через небезпеку додому навідувався дуже рідко, але в один із таких візитів батька таки схопили. Разом з ним забрали і його сім’ю: вагітну на восьмому місяці дружину, маленького Валентина і бабусю.
– Спочатку нас везли всіх разом, а перед самим Бабиним Яром роз’єднали – батька в один бік, нас в інший, – розказує Валентин Михайлович. – От скільки моя мама жила, жодного разу не розказала про ті події. Якби не бабуся, і не знав би, що сталося тоді. Німці вишикували нас у шеренгу. Спиною до ями. Євреїв, звичайно, було найбільше. Бабуся казала, що вони вже й попрощатися один з одним встигли, коли до «фріців» під’їхав на триколісному мотоциклі якийсь німець. Молодий, років тридцяти. З одним погоном. Повільно почав “прогулюватися” біля приречених людей. Біля моєї матері зупинився, глянув на живіт і раптом запитав, чи росіянка вона. Мама кивнула головою, і він вивів її з шеренги! А за нею і мене, бо тримався за спідницю. Тут уже мама набралася сміливості і показала на свою матір, мою бабусю: вона теж росіянка! Нас відпустили і вже за нашими спинами почувся залп. Батька тоді теж розстріляли.
– У мого батька ще до війни був товариш. І він почав нам допомагати, а згодом став моїм вітчимом. У 1943 році німці почали масово гнати мирне населення з міста. А де нам було подітися, коли уся рідня – кияни? От і придумали поселитися на Байковому кладовищі. Жили ми там більше місяця. Придивилися старовинний склеп, відкрили його. Як зараз пам’ятаю ті близько десяти трун, які висіли на товстелезних ланцюгах. Дорослі повиймали звідти кістки і акуратно поклали у куток, а натомість позаймали їхні “ліжка”. Потім виявилося, що не одні ми такі розумні, бо вночі на кладовищі починалося життя: тисячі людей розміщувалися, тіснили мертвих, готували їсти, у гості один до одного ходили. Ми, дітвора, теж швидко освоїлися. Якось я так розгулявся, що мати мусила вжити заходів. Знайшов варення, почав просити. Мені дали трішечки і заховали. А я в крик: “Дайте ще, а то зараз німців покличу!” Ех, як мене скрутили, зв’язали, по задньому місці дали, кляп у рота та в труну – будеш знати, як німців кликати... А через місяць вже й наші в місто прийшли, і ми нарешті змогли повернутися додому.
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область

• Нравится
•