з Лосятина вийшло півсотні священиків і три єпископи

Нині покійний владика Яків

Нині покійний владика Яків

В Україні є багато сіл, які відзначаються тим, що з них вийшло чимало відомих людей. Чим пояснюється такий потяг лосятинців до служіння Богу, з’ясували, відвідавши тамтешні краї.

Нині покійний владика Яків

Нині покійний владика Яків

Почаївську лавру відроджував владика Яків
Насамперед треба зазначити, що село Лосятин Кременецького району розташоване всього-на-всього за чотири кілометри від Почаєва, де знаходиться одна з найвідоміших українських святинь Свято-Успенська Почаївська лавра. Певно, що саме свята обитель додавала натхнення тамтешнім лосятинським селянам присвятити своє життя священнослужінню, бо з діда-прадіда топтали стежку до лаври. А село має давню історію, адже перша згадка про нього датується ще 1545 роком. Колись воно належало шляхтичам Лосятинським.
Нинішні жителі, а їх тут до півтори тисячі, вважають своє село національносвідомим, де здавна панував український дух. До церкви архістратига Михаїла, яка збудована ще 1729 року і тепер належить Київському патріархату, ходить більшість лосятинців. Тих, хто надає перевагу московській ідеології та її церкві, тут називають “чорною сотнею”. За Польщі чимало селян-лосятинців відвідували “Просвіту”, навчалися у Кременецькому ліцеї, що теж відзначався патріотичністю. Це певною мірою впливало на вибір тутешніх молодих людей. Та найбільше професією священика вони зацікавилися у роки совєтської влади, саме в той час, коли намісником Почаївської лаври був їхній односельчанин Іван Панчук, який при постригу у чернецтво був наречений Яковом.
– У роки правління Хрущова та Брежнєва виїхати із села було непросто, – розповідає Федір Зінкевич, рідний брат владики Михаїла, єпископа Луцького та Волинського. – А Західна Україна була під особливим наглядом комуністичної влади. Коли намісником Почаївської лаври став владика Яків, то до нього потягнулися наші односельчани на ремісничу службу. Роботи там вистачало, адже лавра була у занедбаному стані. Різьба, позолота, відновлення фресок, виготовлення чеканок – усі ці роботи потребували спеціалістів. Їх запрошували найчастіше з Києва, а наші сільські хлопці працювали, як правило, підсобниками. Тоді багато хто виявив бажання стати священиком, і владика Яків був для них протеже, маючи хороші зв’язки. На той час у семінаріях навчалися переважно українці, в основному із Західної України. Так що багато священиків пройшли через лаврську економію. Потрапити у Почаївську лавру спочатку було нескладно. А коли владика Яків підняв її на високий щабель і вона мала неабиякий статус, то працювати там стало навіть престижно. Він вмів навернути людей до духовного життя.
– Митрополит Яків – це духовне джерело української нації, – так про свого земляка сказав Анатолій Голуб, заступник директора Почаївського професійного училища.

Волинську єпархію очолив учень і земляк владики Якова
Нині уже покійний владика Яків, митрополит Луцький і Волинський, народився 1931 року в побожній сім’ї. Послушником Почаївської лаври він став 1955 року. Через два роки поступив навчатися у Ленінградську духовну семінарію. 1958 року пострижений у монахи. Після навчання у Ленінградській духовній академії (1962-66 роки) отримав ступінь кандидата богослов’я. Незважаючи на хрущовські гоніння й переслідування монахів, він знову повертається у святу обитель, виконуючи тут різні послухи. У серпні 1974 року його призначили намісником Почаївської лаври з возведенням у сан архімандрита. Ось як відзначив його роботу на цій посаді митрополит Миколай: “У 1965 році в Лаврі намісником був архімандрит Августин. Духовне життя багатьох монахів було у занепаді. Служіння звершувалося не точно, правило разом не читалося, загальна трапеза була тільки раз на день, та багато інших недоліків. Будівлі храмів та корпусів перебували у занепаді, а до Печерної церкви протікала вода з галереї... З призначенням намісником лаври архімандрита Якова монастирське життя обителі налагодилося повною мірою. Зокрема було встановлено суворе уставне добове богослужіння, загальне щоденне читання вечірнього правила, загальний обід та вечерю, під час яких читається “Житіє святих”, створено братський та великий святковий хор. Намісник Яків навів належний порядок на привратні, є постійний привратник. У зв’язку зі смертю або неміччю старих монахів отець Яків багато праці вкладає у відповідну підготовку нових кадрів та прописку їх у лаврі. За його керівництва збагачено ризницю, забезпечено господарство, встановлено котельню та батареї для опалення всієї лаври. Немає потреби говорити про зовнішній ремонт та внутрішню реставрацію соборів, корпусів, галереї та всього іншого, бо все це можна побачити капітально відремонтоване зовні та художньо відреставроване всередині. Не помилюсь, якщо скажу, що з часу побудови лаври вперше було проведено таку капітальну її реставрацію...” І все це робилося нелегально – у той час реставраційні роботи у лаврі були владою заборонені! Недарма комуністичні вожді доклали зусиль, аби 1982 року позбутися Якова з Почаєва, “пришивши” йому фінансову справу. У 1990 році він знову призначений сюди намісником. А після сумнозвісного “Харківського собору” 1992 року московські “угодники” зробили все, аби позбутися єпископа Якова. Зробили це ганебно й зухвало... З 1995 до 2004 року він керував Волинською єпархією у сані митрополита.
Після його смерті рішенням Священного Синоду єпископом Волинським і Луцьким призначено преосвященнійшого Михаїла (в миру Тимофій Зінкевич), який теж родом із села Лосятин. Він один з тих, хто при намісництві владики Якова у лаврі працював ремісничим. А ще був з ним у дні його гоніння московськими прислужниками, адже архімандрит обителі відзначався прихильністю до української церкви не за буквою, а за її духовністю. З благословенням владики Якова владика Михаїл здобував духовну освіту у Санкт-Петербурзькій духовній семінарії та Київській духовній академії. Саме його духівник змусив ще раз обдумати рішення постригтися у монахи, і саме він пізніше звершив цей обряд та висвятив його на ієромонаха.
Звичайно, розповідаючи про своїх відомих односельчан, лосятинці згадують і про колишнього єпископа Білоцерківського і Богуславського Серафима (Залізницького), який теж з їхнього сільського хутора Сіножать. Про нього говорили трохи менше, зважаючи на те, що служив він Московському патріархату й донині є його прихильником. Його шлях до такого високого духовного сану був досить довгим. Після закінчення Кременецького сільськогосподарського технікуму працював у колгоспі, потім в Кременецькому районному управлінні сільського господарства. У Московську духовну семінарію поступив 1975 року і 1984 року був направлений у Білу Церкву. А 1994 року прийняв монаший постриг з ім’ям Серафим і був рукопокладений у сан єпископа. З певних причин зараз колишній владика Серафим не перебуває на церковній службі, а повернувся на хутір у батьківську хату...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Тернопільська область

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>