– Мені потрібні були ці інструменти, але нині їх можна побачити хіба що в музеї, – розповідає пан Володимир. – Тому я знайшов друзів Штепи – унікальних майстрів, занесених в Українську енциклопедію. В Україні їх було всього двоє – Дмитро Левицький та Дмитро Деменчук. Обидва здивувалися, почувши від молодої людини прохання виготовити старовинні інструменти. Адже вони надзвичайно дорогі, та й робота трудомістка. Сопілку може зробити будь-хто. А інструменти, які замовив я, робляться лише з певного матеріалу. Для прикладу, трембіта – зі смереки, в яку вдарив грім. Чому? Не знаю, це – народний секрет. Волинка робиться із сечового міхура дикої кози...
Так, через півроку у нього з’явилися кавал, дримба, фуйєр, телинка, ліра, дідик, ребро. А трохи згодом – зозуля, ріжок, бугай і волинка. Цікаво, що обидва майстри довго не погоджувалися виготовити якийсь із старовинних інструментів – до цього відмовляли усім, хто звертався з таким проханням. Не спокушалися ні на які гроші. Мені відмовити не змогли. Очевидно, побачили, що інструменти потрібні не для збагачення і не для того, щоби при нагоді було чим почванитися перед друзями.
Володимир ще в дитинстві щодня по десять годин грав на баяні і у будь-яку погоду ходив за 35 кілометрів через ліси і поля до музичної школи. За рік(!) її закінчив, а ще через рік підготував програму для вступу до Хмельницького музичного училища. Прийняли одразу на другий курс.
На призовному пункті, коли набирали музикантів до духового оркестру, його товариша, який “у школі тримав баритон (духовий інструмент)”, взяли, а Володимиру сказали: “Баяністи нам не потрібні”. Тоді він дав собі клятву, що після армії освоїть усі духові інструменти...
Отак Володимир і почав колекціонувати народні та старовинні інструменти. У нього є труби, які грали в царському оркестрі, на них так і написано: “Для двора его императорского величества”. Є унікальний тромбон, привезений українським іммігрантом, який приїхав помирати додому. Є вірменський дідик, якого немає більше ні в кого в Україні, два акордеони з Рейхстагу, особистий куяр народного артиста Башкирії... Є старовинне єврейське піаніно, за яке свого часу давали автомобіль.
Усіма цими інструментами Володимир володіє віртуозно. А ще він грає на пилці.
“Якось, – розповідає він, – побачив по телевізору, як жінка грає на пилці. Я, як людина творча і яка завжди знаходиться у пошуку, почав збирати пилки. Граючи у селах на весіллях, щоразу робив оголошення: “Куплю пилку за гарні гроші”. Зібрав їх півхліва, а такої, щоб “співала”, не знайшов. Справа в тому, що я не знав секрету, і не було кому мені підказати, як вибрати саме таку пилку. І ось, граючи на весіллі в одному із сіл, я познайомився зі стареньким дідком, який свого часу побував на лісоповалі. Він і розповів мені, що коли пиляєш дерево, одна пилка співає, а інша лише шипить. “У мене є така пилка – сказав він, – їй більше ста років, і вона перепиляла дуже багато дерева”. Тут я й зрозумів, що для того, аби співати, пилка повинна мати “свою долю”, лише тоді в ній виробляються певні коливання. Коли в Дунаївцях на весіллі я зіграв на пилці, то півміста почали пробувати свої – раптом заграє. А потім телефонували мені і запитували, чого це у них пилки не грають”.
Зараз у Володимира Мислицького понад 20 рідкісних народних інструментів. Коли він виступає, у нього за поясом їх більше 10. Він виймає їх один за одним і демонструє просто таки віртуозне володіння кожним. Грає Володимир на всіх відомих інструментах, окрім арфи, – все-таки це жіночий інструмент, і спецназівцю, який і нині не мислить себе без парашутного спорту, він якось не дуже підходить.
Ліна ПОДІЛЬСЬКА,
Хмельницька область
Comments: |