Віктор Канчура був «попом марксистського приходу»
Віктор Канчура
З «вовчим білетом» – у село
– У мене звичайна біографія, – розпочав нашу розмову пан Віктор. – Народився у 1960 році в Любарі, закінчив школу, згодом – Новочарторийський сільськогосподарський технікум за спеціальністю «Ветеринарний фельдшер». Відслужив два роки в радянській армії і у 1981 році став студентом філософського факультету Київського університету імені Тараса Шевченка.
Саме тут готували майбутніх ідеологів для Комуністичної партії та Радянської держави. Комуністів-філософів тоді жартома називали «попи марксистського приходу». Це була спроба замінити релігію «культом мертвого вождя». У той час це був один з найпрестижніших факультетів, випускники якого їхали працювати за розподіленням у райкоми, обкоми та у вузи викладати марксистсько-ленінську філософію. Студент Віктор Канчура добре вчився, брав активну участь у громадському житті, і його вибрали парторгом факультету. Але все частіше в молодого та допитливого філософа почали з’являтися сумніви у правильності тих ідей, про які їм розповідали в університеті.
– Мене вчили кращі марксисти України, – згадує студентські роки мій співрозмовник. – Ми дуже уважно читали Леніна, Маркса, Енгельса та аналізували. З друзями тоді багато дискутували і доходили висновку, що потрібно робити кардинальні зміни. Це розпочалося ще до горбачовської перебудови. Цікаво, що у наших студентських дискусіях погляди розділилися: одні стверджували – потрібно дослужитися до якоїсь високої посади, а тоді розпочинати зміни, а інші були більш категоричні – діяти вже і радикально.
Свої революційні погляди Віктор Канчура не приховував, і результат не забарився. У 1984 році «за антипартійну поведінку і політичну короткозорість» студента четвертого курсу виключили з університету. А заяву про вихід з Комуністичної партії він написав сам. На той час це був серйозний та мужній крок, який означав кінець кар’єри. Віктор Канчура отримав так званий «вовчий білет». Йому вдалося знайти роботу в сільській школі у Макарівському районі.
– Мені щастило в житті на зустрічі з цікавими, неординарними людьми, – продовжує Віктор Юрійович. – Найперший, хто трапився, був відомий дисидент, на жаль, уже покійний, Анатолій Лупиніс. Потім познайомився з Василем Овсієнком, який тоді тільки звільнився з табору. Він сидів в одній камері з Василем Стусом. Від Овсієнка я почув вірші поета. Він їх вчив напам’ять, бо Василь Стус не завжди мав можливість передати свої поезії на волю. А Овсієнко виніс їх у своїй голові і потім відтворив.
Зрозуміло, що такі знайомства сільського вчителя з «вовчим білетом» не залишилися поза увагою компетентних органів. Колеги з районного відділу освіти попередили, що ним уже цікавилися. Щоб не мати зайвих клопотів, Віктор залишив школу і поїхав освоювати неозорі сибірські простори. Вже певний досвід мав, адже ще студентом щоліта працював у будзагонах. Та й знайти його в тайзі було непросто. Тут також зустрічав дуже цікавих людей.
Свою політичну діяльність він розпочинав в Українській гельсінській спілці, а згодом у Народному Русі. Зі своєю майбутньою дружиною познайомився під Борисполем. Вона росіянка, родом з Новосибірська, але стала «українською буржуазною націоналісткою», – посміхається Віктор Юрійович.
Поновитися на філософському факультеті йому вдалося лише у 1990 році, після депутатського запиту Михайла Гориня. І вже через рік отримав університетський диплом.
Спочатку прапор зірвали, а потім на ньому присягали
Як згадує мій співрозмовник, у той час, ще до проголошення незалежності, коли він на площі роздавав листівки, деякі люди навіть боялися їх взяти – настільки в’ївся у них страх перед всесильною системою. Саме Віктор Канчура був ініціатором підняття над Любарем національного жовто-блакитного прапора над старою водонапірною баштою ще у 1990 році. Навіть за великий могорич, який пропонували місцеві комуністи, ніхто не погодився його зняти. Так він там і майорів над містечком, аж поки не зотлів.
– А ще один прапор ми піднімали в центрі міста на щоглі. Зібралися люди, ми провели збори, і всі учасники проголосували за те, щоб над Любарем підняти національний прапор. Ще тоді скрізь була комуністична символіка. Його потім зірвали, і він зберігався у начальника міліції в сейфі. А коли була офіційно прийнята державна символіка, то на тому прапорі місцеві правоохоронці та чиновники присягали на вірність Україні.
Після проголошення незалежності революціонер Канчура був незручним для Любара, адже він все життя йде проти течії. Знайшов роботу в профтехучилищі: викладав етнографію, фольклор і ринкову економіку.
– Певний час був мандрівним вчителем, – усміхається Віктор Юрійович, – їздив велосипедом на роботу в сільські школи у Веселку, Кириївку.
На президентських виборах 2004 року керував ідеологічною роботою в районному штабі. Активісти ходили з хати в хату, і не просто агітували за Ющенка, а розмовляли з людьми. Така самовіддана робота принесла результат – на всіх дільницях переконливу перемогу отримав «помаранчевий» президент.
Віктор Канчура досить серйозно досліджує голодомор, і в архівах знайшов багато цікавих документів, які опублікував у книзі «Нащадкам людоїдів».
Кость ГАРБАРЧУК,
Житомирська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
