З Божою поміччю двічі поборола рак

Закінчення. Початок у №1

Кожна дитина мала бути останньою
 Коли Василь Матвіюк дізнався про плани дружини, то поцікавився: «Яку дівчинку? У тебе здоров’я немає, і в нас повна хата дітей». Але коли почув, що  Олена пообіцяла Господу, то згодився.
– Три місяці я оформляла документи. Це така складна бюрократична процедура. Ми дівчинку забрали у серпні 2004-го, і вона в нас мала бути остання. Ось таким чином до нас потрапила Іванка Мартинюк. У січні 2005-го ми взяли з інтернату погостювати на Різдвяні канікули сестру Іванки Таню. У неї були воші, я їх виводила, вичісувала. Так про неї ніхто ніколи не піклувався. І Таня стала називати мене «мамою». Я їй стала пояснювати, що ми не можемо її взяти, бо у нас немає місця. Пішли з Танею на Різдво у гості до моїх батьків. А вона каже: «Ви – моя родина, в мене найкращі в світі мама й тато». Як після такого віддавати її в інтернат? Василь пішов на роботу, ми стягнули з горища якесь ліжко та старий матрац, поставили в кімнату до дівчаток. Їх у нас стало троє. Таня вже точно мала бути останньою. В хаті стало тісно, довелося веранду домуровувати.
Згодом Таня розповіла нам про свого братика: «У нас ще є Вадим». Знайшли газету «Вісник» з публікацією про нього і розпочали пошуки. Спочатку ми думали, що він живе у Костополі. Зрештою з’ясували, що хлопець перебуває в інтернаті у Дніпропетровську. Я передзвонила туди, а мені сказали, що Вадим Мартинюк дуже самотній, у нього нікого немає на цьому світі. У мене аж серце стиснулося. Думаю: який же він самотній, адже у нього є дві сестри. Беру дівчат із собою, і їдемо в Дніпропетровськ – велике і чуже місто. Але знову переконалася, що світ не без добрих людей. Ми спочатку не збиралися Вадима забирати, тільки хотіли провідати. Побули три дні в тому інтернаті. Скажу відверто, такого пекла ще не бачила: умови жахливі, а там перебувають дітки з вродженими патологіями. На моє прохання Вадимом почали опікуватися люди з нашої церкви. Ми спілкувалися з хлопчиком по телефону.

Дворічна Віка – немов перелякане звірятко
  – Ми продали свою машину і почали робити на горищі другий поверх. Хата стала велика, і я кажу Василеві: «Якби нам ще маленьке дитя, хай би бігало тут серед нас, бо ці вже старші». Чоловік тоді сказав: «Щоб я такого більше не чув». А я так хотіла ще дівчинку. Не переконувала чоловіка, тільки молилася. То Бог через Ангеліну став до нього говорити. Вона просто не давала Василю спокою: «Тату, візьмемо сестричку маленьку». Чоловік пообіцяв подумати. А ми добре знаємо, якщо тато сказав: «Подумаю», то скоро погодиться.
Я тільки ту дитину побачила, вже не мала спокою. Смуглявенька дівчинка, підстрижена наголо, із сумними-сумними очима. За місяць я оформила всі документи, і у 2006 році членом нашої родини стала Віка. На Різдво їй буде чотири роки. Це особлива дитина. Мови людської вона не розуміла, мала порушену психіку, була дуже агресивною. Спочатку кусала всіх, як звірятко, діти від неї втікали. Я взяла на себе той тягар. А дитина жвава, не могли за нею встежити: розв’язувала хвіртку і йшла десь на трасу. Ледве встигали ловити. Дуже важко нам далася Віка. І ми остаточно вирішили, що це вже остання дитина.
Але тут сталася ще одна історія. Коли ми брали Дениска, одна жіночка удочерила тоді дівчинку Наталку. Дівчина чотири роки жила в сім’ї, але щось не прижилася і їй не було куди подітися. Я просила людей: «Візьміть її, бо в мене вже і так багато дітей». І тут знову нас Бог став випробовувати. Ніхто ту дівчинку не брав, а мій чоловік запропонував: «Давай заберемо Наталку, бо вона пропаде, їй треба сім’ю». Так у нас з’явилася ще одна дитина у жовтні 2006 року. 
У січні Василь Матвіюк поїхав у відрядження в Дніпропетровськ, провідав Вадима, і був шокований побаченим. Повернувся і сказав, що хлопчика треба забирати звідти. За п’ять хвилин на сімейній раді прийняли це рішення. У лютому в Матвіюків сталася ще одна подія – вони отримали статус будинку сімейного типу. З цієї нагоди до них навіть приїжджав тодішній міністр у справах сім’ї, молоді та спорту Корж. Наталка написала пісню, у якій попросила, щоб їм подарували бус. Її виконали перед урядовцем. Він просльозився і пообіцяв виконати прохання. Треба віддати йому належне,  в грудні Матвіюки нарешті отримали міністерський подарунок – нову «Газель».
– У травні ми поїхали забирати Вадима, – продовжує свою розповідь Олена Іванівна. – Нам три дні його не давали. Не можу передати, що нам довелося пережити: нас ображали, принижували. Звинувачували в тому, що ми хочемо посадити хлопчика на ринку, щоб заробляв гроші. Добре, що нам допомогла християнка з великої букви Світлана Григорівна Шульга. І з травня у нас з’явився ще один син. Вже, мабуть, останній. Але не будемо зарікатися, а раптом хтось в кошику принесе, – посміхається жінка.

За свою картину Вадим купив ноутбук
– Вадим у нас став розвиватися як художник, – додає пані Олена. – Він дуже делікатний і невибагливий. З ним взагалі ніяких проблем немає. Хлопчик сам не ходить, його треба носити на руках, а я не можу важкого піднімати, то Володя допомагає. Відпустили на роботу тата, який працює консультантом у страховому бізнесі.
Тепер у Вадима власна гарна кімната. Влітку він був в гостях у свого друга Діми Терпака в Ківерцях. Вчителі приходять займатися з ним додому. На обласному мистецькому конкурсі Вадим став переможцем серед юних художників і навесні поїде у Київ захищати честь області.
Одного чоловіка так вразили картини Вадима, що він заплатив за одну з них стільки грошей, що їх вистачило на ноутбук. Тепер хлопчик має зароблений власним талантом комп’ютер, до якого підключений Інтернет.
Коли ми зустрічалися з Вадимом у Костополі в інтернаті чотири роки тому, він мріяв стати художником. Можна сказати, що хлопчина вже починає втілювати свою мрію в життя. Роботи виконані майстерно. Фарби наносяться спеціальними шпателями на палітру.
– А тепер у мене також є мрія, – каже Вадим. – Поїздити по світу.
– Ви тільки подивіться, які вони у нас талановиті, – з любов’ю в голосі каже Олена Іванівна. – Дениско – обдарований скрипаль.
Хлопчик на мамине прохання продемонстрував нам свою майстерність.
– У нас вдома шість музикантів, – усміхається пані Олена, – один художник і одна танцюристка, – показує жінка на невгамовну Віку, яка робить стійку на голові і перевертається.
– Моя мета – допомогти дітям, – приєднується до розмови тато цього величезного сімейства Василь Матвіюк. – Хочу піти до міського голови Нововолинська Віктора Сапожнікова і попросити, щоб нам виділили земельну ділянку. Збудую на ній котедж. Наші  старші діти вже забезпечені. Донька живе у Сполучених Штатах. Ще є час, щоб подбати і про менших. У нас діти з п’яти родин, всі носять свої прізвища, вони різні, але завдяки Божому благословенню ми стали однією сім’єю. Нашою метою не було створити будинок сімейного типу. Це був Божий план на нашу сім’ю, і всі діти нам Богом дані.
Цікавлюся, як сприймала прийомних дітей їхня донька Ангеліна.
– Бог дав їй відкрите і щире серце, – каже пані Олена. – У нас ніколи не було ніяких ревнощів, вона всіх дуже добре прийняла.
Кость ГАРБАРЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•