Як у Буркачах відьми Петьку роздягали
Малi дiти хукають на замерзлi шибки. Прикладають копiйки i вдивляються одним оком в темряву. Довго це робити не можна. Бо раптом у вiкнi з’явиться чорна, з блискучими очима пика нечистого... Або табун циган з клунками i краденими дiтьми на руках. Або ж та страшна горбата вiдьма верхи на мiтлi. Чи сам вовкулака шкiритиме червонi зубиська i ще хапоне в обiйми своїми волохатими долонями… Страшно. Так страшно буває на хуторi лише раз у рiк. У новорiчну нiч. З 13-го на 14-те...
Маланка без вкраденої кишки – не Маланка
Того хутора – жменька. Заледве тридцять хат. Як вийдеш з однієї оселi на початку хутiрця, то можна поздороватися з господарем обiйстя з iншого кiнця поселення. Нiби й недалеко вiд цивілiзацiї: всього три кiлометри до головної “львівсько-білоруської” траси i сiм – до Берестечка, а здається, що саме тут закiнчується свiт. З двох боків хутiрець обступив лiс, внизу став у вербах купається, хати губляться у вишневих садах. I всю цю дику красу ховають гори. Люди тут добрi, первiсно щирi, вiдвертi. Одним словом, волиняки. I назва хутiрця така ж дивна й загадкова, як цей край – Буркачi (Горохiвський район). Увечерi на Маланки, перед зустрiччю старого Нового року, веселий хутiр наче вимирає. Навiть собаки не виють i пiвнi не кукурiкають. На вулицю виходять кози-перебиранцi...
“Новий рiк першого числа – то совітський, а ми маємо свiй, справжній”, – хуторян важко в чомусь переконати. Дiдiвськi традицiї тут передають з поколiння в поколiння i свято бережуть. На Маланки, 13-го, господинi обов’язково печуть кишку – коронний номер буркацького хутора. З гречкою i тертою бульбою зі шкварками. Смачнiшої страви менi ще не доводилося куштувати. І що цікаво, перебиранці починають “водити козу” якраз тоді, коли господині кишку з печі виймають. Бо ж їсти страву треба гарячою. Маланка тут без вкраденої кишки з печі – й не Маланка.
Парубки готуються до свята заздалегiдь. У надвечiр’я 13-го сiчня збираються в однiй якійсь хатi, сiльська господа починає нагадувати театр за кулiсами. Обличчя молодь натирає сажею, на голову натягає старi панчохи й чорнi рiжки. Потертi старi кожухи, напевно, ще прадiдiвськi, хлопці вивертають вовною назовнi. В хiд iдуть ще дiвочi материнськi пальта, бабинi спiдницi, дiдiвськi шаровари й капелюхи. Ще й хвости чіпляють. Чим кумедніше помело, тим краще.
Не впустиш перебиранців – шукай воза
З хати виходять тихо-тихо. Й не розiбрати, де юнаки, а де юнки: жебраки, вiдьми, чорти, цигани, перелесники, мавки, смерть, вовкулаки, перевертнi. О! Вся нечисть на хуторі зібралася. Ще й із села підмога прийшла. Хтось їде верхи на мiтлi, хтось накульгує, спираючись на здоровенний костур, хтось колише в руках загорнуту в ганчiр’я “дитину”. Обов’язково молодь бере із собою й випотрошенi гарбузи: вирiзають очi, величезнi зуби, а в середину ставлять запалену свiчку. Це розмаїте обiдране вiйсько називають перебиранцями.
Тиша панує у гурті перебиранцiв до першої хати. Мовчати важко, бо всiм із самих себе смiшно. Але галасувати не можна – дорогою потрiбно когось захопити зненацька “у полон”. А тодi хай зiвака начувається. Вiдьми й перевертнi такий шабаш влаштують, що до наступного Нового року пам’ятатиме: в снiгу викачають, болотом i сажею вимастять, залоскочуть ще й роздягнуть. Ну, звичайно, не догола, але потiм бідоласі довго доведеться свiй одяг по хуторi шукати. Зате хутір тижнів зо два матиме над чим потішатися: говоритиме, як “відьми Петьку роздягали”.
Малi дiти сидять в хатi i з острахом чекають кумедних гостей, а трохи бiльшенькі i смiливiші перекривляють перебиранцiв, вибігаючи на поріг. Але як зловить нечисть малих збитошників, то у мішок кине і занесе на інший куток хутора. А тоді хоч плач, хоч вовком вий – ніхто не пошкодує, кинуть непослуха в кучугуру зі снігом ще й вуха добряче намнуть.
Перебиранцi заходять в хуторянськi оселi. Оживають хати, смiються люди, намагаються пiзнати в горбатiй вiдьмi кумову доньку чи у волохатому перевертнi сусiдського парубка. Частенько батьки й своїх сина-доньку не впізнають. А перебиранцi тим часом гав не ловлять: хтось випрошує кiльце ковбаси, хтось грошi, а хтось горiлку. Поки однi жебрають, iншi тихцем тягнуть у свою торбу все, що погано лежить. А там, дивися, якийсь циган вже й з-пiд лiжка малу дитину, котра заховалася, виловлює. I смiх, i сльози. Пiд порогом перебиранцi дiлять вкрадену кишку: гаряча яка, а запашна!
У кожну оселю заходять кози-перебиранцi. Старому й малому колядують на щастя i на добро, жартують, розказують господарям небилицi, трагiчнi комедiї. Хтось впускає їх до хати й садовить за святковий стіл, а хтось пригощає обдертих гостей на порозi. Перебиранцi не ображаються на таке. I якщо знають, що в хатi немає малих дiтлахiв, якi могли б їх злякатися, намагаються увiрватися в теплу оселю. Горе тому господарю, який не вiдчинить перебиранцям дверi або не всмiхнеться привiтно через вiкно: шукатиме тодi свого воза, паркан чи дрова на другому кiнцi хутора. А то й пiд лiс не полiнується вiднести хазяйське добро розлючена новорічна нечисть. Якщо ж молодь має “зуб” на якогось хуторянина, то хай він вже 13-го начувається: вбиральню нечемного господаря обов’язково перевернуть, а паркан i курятник розберуть. І, звичайно, виходити такому чоловікові у цей вечір з хати небажано.
…Глибокої ночi ненька якогось парубка застеляє на стiл бiлу скатертину. Та ще довго їй доведеться чекати свого сина-перебиранця. Бо в ту нiч вiн – перелесник, а його кохана – вiдьма. А товариші їхнi вірні й товаришки – перевертнi, мавки, чорти i цигани. Веселяться молоді буркачанські перебиранці, роблять збитки на хуторі та в селі, танцюють на мiтлах чи то в болоті, чи в кучугурах снiгу – це вже як матінка-природа діл постелить. І зустрiчають старий Новий рiк у тiй оселi, де годинник проб’є 12-ту. Бо так буває на волинському хуторi лише раз у рiк. В нiч з 13-го на 14-те...
Свiтлана МАРТИНЕЦЬ,
Волинська область
| Comments: |
