Іван Кравчук з прикарпатського хутора Жолоб, що у Богородчанському районі, – останній з могікан. Дідо робить дерев’яні санки, які самі їдуть! За роботою майстра спостерігала і кореспондентка „Вісника і Ко”.
Хутірець Жолоби заховався серед боліт та лісів. Сюди не ходять ні автобуси, ні машини. До оселі хуторян потрібно долати два кілометри дороги пішки чи на конях. Та дідо Іван не дуже цим журиться. Звик Кравчук до свого хутірця. Каже, кращого місця, як його Жолоби, немає. Знаходять дорогу до добротної дідової хатини не лише мешканці Івано-Франківщини, але й сусідньої Буковини, Львівщини та Закарпаття. По саночки на хутір їдуть. Старий Кравчук їх виготовляє. Знаний дідо майстер.
Запах свіжого дерева вплітається у запах сухої трави. У дідовій майстерні спокійно і затишно. А в дивовижних запахах, що витають в приміщенні, змішалися всі пори року. Дзвінку тишу майстерні порушує лише розмірений шурхіт рубанка. То дідуньо над санками мудрує.
– Роботи маю стільки, що й не до оповідання. Сніжок випав, а я ще не всім людям санки доробив. Замовлення пізно поступило, та й багато охочих, ото й не встиг. Але ж дав слово, що швидко зроблю, то й доводиться майструвати від зорі до зорі, – каже старенький, на мить відірвавшись від роботи.
Скаржиться, літа беруть своє: здоров’я не те, що замолоду.
– Вже більш як тридцять літ сани та вози людям майструю. Збоку здається, що все дуже просто: збив кілька дощок докупи – й готово. Але ж то ціла премудрість. Справа вельми клопітка і важка. Не кожен майстер може добрий віз чи сани зробити. То треба любити це діло й мати руку набиту, – розповідає хуторянин.
На виготовлення саней не кожне дерево підійде. Кравчуку до вподоби працювати з ясенем або ж буком.
– Ясен та бук – легке та дзвінке дерево. Звичайно, ці породи не такі довговічні, як дуб. На замовлення я роблю і дубові сани. Але до такого транспорту потрібно мати дуже сильних коней. Бо сани з дуба хоч і міцні, але важкі. Коні, тягнучи такий вантаж, швидко стомлюються, – пояснює майстер.
Каже, що дошки на сани й воза заготовляє заздалегідь. Ще з літа. Деревина має бути добре просушена.
Біля кожної деталі корчугів (так прикарпатці називають сани – авт.) майстру треба працювати до сьомого поту. Вся премудрість дідових саней в тому, що вони виготовлені без жодного цвяха! На зимовій кареті є й „фішка” прикарпатського майстра – розмальовані або ж різьблені боки. За бажанням господар може їх виймати і вставляти назад.
– Складно все робити, але найбільшої уваги вимагають полоззя. Мають бути ідеально відшліфовані. Тоді сани легко ковзатимуть по снігу та не спричинятимуть тертя і витримуватимуть великі вантажі, – пан Іван проводить рукою по санних „лижах”. Полоззя, як каток, аж вилискує гладкою поверхнею.
– Дідуню, а хто вам допомагає у роботі? – допитуюся.
– Внучата, – щиро усміхається майстер, – до дерева треба з добрим серцем та легкою душею братися, тоді й воно саме допомагатиме. Перед тим, як взятися за виготовлення нових санок чи воза, я молюся покровителю доріг Святому Миколаю та опікуну Ісуса теслі Йосифу, який завжди допомагає у роботі з деревом. Після молитви перехрещуся, і лише тоді приступаю до роботи. – Пан Кравчук каже, що всі старі майстри добре знають, що без щирої молитви діла не буде. У ній хуторянин просить Бога щасливої дороги та долі для людей, які їздитимуть на виготовлених ним санках.
Найбільше замовлень на сани ручної роботи поступає від власників туристичних баз і садиб зеленого туризму. Втім, і селяни частенько просять діда зробити для них санчата.
За свій “фірмовий транспорт” Кравчук просить недорого, десь 1000 гривень. Із селян бере менше, з бізнесменів – більше.
– Роботи багато, а зарібку не дуже. За два тижні, якщо у день по десять годин працюватиму, то, може, й зроблю одні корчуги. А так, то й місяць біля них треба потрудитися, – каже дідо Іван. Біля дідових верстатів крутиться білявий підліток. То – дідів внучок і надія.
– Як підросте, то такі сани зробить, що аж співатимуть. Мене не стане, а люди казатимуть: “Кравчукова робота”, та чудуватимуться такому диву.
Світлана МАРТИНЕЦЬ,
Івано-Франківська область
Comments: |