Бог і лікарі зцілили чотирирічну дівчинку
Світланка не любить говорити про свою біду
Світланка не любить говорити про свою біду
Того дня, коли приїхали у село Бужани Горохівського району на Волині, щоб поговорити зі Світланкою та її батьками, дівчинка нас зустрічала, визираючи у вікно.
– Вона вже ходить? – поцікавилася в Ігоря, Світланчиного тата.
– О! Вже, дякувати Богу, ходить.
Дівчинка, пригорнувшись до тата, уважно прислухалася до нашої розмови, раз по раз несміливо поглядаючи на незнайомих їй людей. За деякий час вона вже тулилася до бабусі, не заважаючи мамі Наталі, котра розповідала про те страшне горе, яке їм довелося пережити півроку тому.
– Це сталося у суботу, 16 червня. Чоловік приїхав з роботи і треба було їхати косити сіно. Свєта того дня була з ним і сказала, що не поїде на поле. І тут захмарилося, почало гриміти. Думали, що вже не поїдемо. Поки вирішували, що робити: їхати – не їхати, то й розпогодилося. Свєта, коли почула, що Андрійко, наш старший син, їде з нами, й собі взяла плаща – та й бігом заскочила на фуру. Наш город під лісом, і Андрійко захотів піти по суниці. Я відмовляла, а чоловік ще й заїхав на город з іншого боку – ближче від лісу, аби я з ними туди пішла. Ніяких суниць ми не назбирали і повернулися до фури. Ігор вже косив траву косаркою. Діти бавилися, а потім пішли по тій викошеній траві, як це часто робили, але ніколи не заходили у траву. Я почала на фуру закидати сухе сіно. Троє вил кинула, і почула крик. Побігла до дітей, і бачу – чоловік тримає Свєту на руках. То була шоста година вечора. Ігор сказав скидати хустку, щоб нею ніжку перев’язати. Та я, побачивши білі кісточки, нічого не змогла зробити, усе він робив. Бігом сіли на фуру – й у село до фельдшерки. ЇЇ не застали вдома, бо ж субота, і всі на полях. А дитина кров’ю стікає. Свєта не плакала зовсім, отримавши травматичний шок. Сама тримала ніжку. А от Андрійко біля неї плакав: “Не вмирай, баба Ганя вмерла і ти вмреш, що я буду робити без вас”. Він у нас дуже жалісливий. Місяць перед тим ми похоронили бабу, їхню прабабусю, яка доглядала наших дітей.
Приїхали до магазину, а там його власник Степан якраз товар привіз, і коли Ігор попросив його підвезти дитину в лікарню, він не відмовив. Правда, в дорозі нас підібрала швидка допомога, яка вже їхала назустріч із Горохова.
В лікарні почула, що вони нічого не зможуть зробити. Нас відправили до Луцька, але й там не мали змоги надати дитині допомогу. “Швидкою” відправили Свєту до Києва. Туди ми її привезли напівживу – гемоглобін був на сорок. Приїхали у лікарню близько четвертої години ранку, а десь півдев’ятої почали робити операцію, бо спочатку піднімали гемоглобін. Операція тривала п’ять годин. Завідувач відділення реконструктивно-пластичної мікрохірургії ОХМАДИТа Володимир Васильович Фідельський підійшов і сказав, що трохи запізно привезли, тому не обнадіював нас. Наступного дня Свєту з реанімації перевели у відділення. Ніжка була тепленька, але тішити себе цим не варто було. Нам сказали, що лише через три дні можна буде говорити про результат операції. Ті дні переживали важко. Потім ніжка почала спухати. Це теж був тривожний симптом. Свєті у животик тиждень кололи укольчики для розрідження крові, бо ж позшивали усі тонесенькі жилочки й капілярчики.
Лише через декілька днів почули, що криза минула – ніжка приживеться. А от стосовно того, коли дитина ходитиме, нам нічого конкретного не обіцяли, пояснюючи, що все має відбуватися поступово. Пролежавши там місяць, попросили, щоб нас виписали. Я ж залишила вдома тримісячну дитинку. Правда, мене в лікарні спочатку мама змінила, а потім приїхав чоловік. Нам не відмовили й наклали гіпс, сказавши, що ніжка має бути в ньому три місяці. Додому відпустили на півтора місяця. Через спеціальну дірочку ми вдома цю ніжку промивали. Коли приїхали у Київ знову, то думали, що накладуть новий гіпс. Та лікарі були приємно здивовані – ніжка зрослася! Але донька боялася на неї ступити. Того дня вона навіть не ворухнулася на ліжку – переживала, що ніжка їй знову відпаде.
Внучка просила бабусю купити їй інвалідну коляску
Свєта у нас дуже врівноважена й весь той час була спокійною. Лише у перші дні плакала, бо скучала за домом. Але й досі жодного разу не сказала, що їй болить ніжка. Якщо болить, то каже: “Ніжки болять”. Коли приїхали додому, три дні не могли змусити її стати – такий у неї страх був. Але потихеньку якось почала спинатися, а потім, тримаючись за огорожу, й вчитися ходити. Тепер вона вже всюди і вилізе, і залізе.
Коли померла наша бабуся, діти за нею дуже плакали, а священик сказав їм, що вона їх бачить і треба не плакати, а молитися за неї, щоб Бозя їй дала Царство Небесне. Якщо Андрійко раніше лягав, то тягнув Свєту із собою: “Ходи бабі Гані Царство Небесне просити”. А якщо вона, то його кликала. Стануть на колінка з моєю мамою і просять бабі Царства, а собі здоров’ячка. І тепер так само.
– Ой, то тяжко було усе пережити, – додала до розповіді доньки бабця Валя. – Вона, приїхавши з Києва, переконала себе, що не буде ходити. “Бабо, ти купиш мені такого возика, щоб мені у ньому їздити?” – запитувала не раз. Але просила весь час Бозю разом з Андрійком, щоб їй бігати, м’яча грати. І ви знаєте, це Господь зцілив нам дитину. То тільки треба було бачити ту ніжку – вона трималася на задній шкірочці. Бог показав, що він є на небі і може допомогти. Ми у трьох церквах замовляли відправи за Свєтине здоров’я. Уявіть, як-то жилку до жилочки пришити. Дякувати Богу, що є такі лікарі. Вони до нас добре поставилися. Ніхто не питав, чи маємо гроші. Навіть не думала, що до нас, робочих людей, так будуть ставитися. Що не запитаєш, все розкажуть. Ніколи лікар не пройде повз тебе, не сказавши, як дитина себе почуває. Нам лише запропонували одні ліки, запитавши, якими можемо лікувати: дешевшими чи дорожчими? Решта – їхні ліки.
– Ми приїхали в Київ у тому, в чому були на городі, то виглядали, мабуть, як бомжі, – продовжує Світланчина мама. – Могли й подумати про нас, що то якась бідота. Добре, що там живе брат чоловіків і змогли взяти у них одяг. Коли мене перевели в палату і почула, що з нами буде жінка з дитиною із Києва, аж розстроїлася: як то мені, сільській, з нею буде? А вона виявилася ще кращою за сільську. Ділилися усім. Коли виписали їх додому, то вона приходила відвідувати нас, принесла Свєті ляльку.
– У нас ніхто не прийшов би і не відвідав би після виписки, – знову додає бабця Валя. – Там люди усі дуже приємні. Жінка із Севастополя лежала з дитиною в “люксі”, але ніколи не пройшла повз нашої палати, щоб щось не принести: полуничок, черешень, цукерків. А якось зайшла молода жінка з пакетом і запитала, чи це та дівчинка, що ніжку порізала. Відповіла їй, що та. Вона вийняла 50 гривень і дає з пакетом, а там повно шоколадних цукерок. Я не хотіла брати, але вона все залишила. Хто та жінка – так і не дізналася.
Коли ми прощалися, мама Наталя, бабця Валя, тато Ігор просили, як є така нагода, подякувати через газету усім лікарям, які рятували їхню дитину. Односельцям та сусідам – вони допомогли і дитину маленьку глядіти, і грішми. І отцю Павлу, який молився і молиться досі за маленьку Свєту. І людям із сусідніх сіл, брату Миколі та його дружині Валі.
– З людьми нам було набагато легше цю біду пережити. І тепер розуміємо, що й інших в такому горі треба завжди підтримати, – переконані Свєтині батьки й бабуся.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Волинська область
Фото Миколи Комаровського
| Comments: |
