«Серед шпаклівки жити не хочу, і померти нема як»
Моя бабуся за роками ще не зовсім старенька, але так підточена хворобами, що ледве по хаті із паличкою ходить. На той світ піти уже давно приготувалася: клуночок, загорнутий у квітчасту червоно-чорну хустку, лежить у шафі, на коробці з туфлями, “які тільки до шлюбу взувати”.
Коли ми почали заводити мову про ремонт, бабуся нас навіть підтримала. У її кімнаті був безлад, та вона стійко переносила усі муки “переселення”. Правда, потім буркотіла, що євровікно їй вставили: “На холєру воно таке здалося. А хоч би град сипав, не чую – і все тут. Та й стріхи сусідової зі свого ліжка вже не бачу. Раніше добре було: лежу і дивлюся, як дощик звідти коли цюрком, а коли как-кап, как-кап.”
Ремонт у залі затягнувся на добрячий місяць. Саме на стільки втратила спокій і бабуся. “І коли ж то все закінчиться, і скільки ж то буде те тягнутися?..” – щодня занудно повторювала одне і те ж.
– Та чого ти? – спробувала якось “підколоти”. – Люди он роками можуть «в ремонтові» жити, і нічого.
– Роками?! – у моєї бабусі аж окуляри підскочили від почутого. – А як я помру і до мене прийдуть ГОСТІ на похорон, то де вони будуть сидіти? В облізлій кімнаті серед вашої шпаклівки і грунтовки? Ото вже попоговорять потім...
Мирослава КОСЬМІНА
| Comments: |
