Гроші за дім – у кишеню, сусідам під тин – рідну неню
Є чого журитися Марії СУПРУНЕЦЬ
«Тарабанили» бідолаху від села до села
Серпневої днини, у неділю по обіді, очам своїм не повірила Балючка, побачивши білоруську «біженку» Марію Супрунець, змарнілу і задуту від сліз. Баба Марія ледве трималася на хворих ногах, підпираючись палицею. Поруч – клунки, які поскидали браві молодці із червоної автівки. Їх же самих як вітром здуло.
– Ой, мене вигнали, бо Вітя мій у тюрмі. Побив жінку, і його посадили, а Галя мене вигнала, – ковтаючи сльози, тлумачила баба Марія.
На подвір’я Балюків повносили її клунки – так розпорядилася господиня Анастасія Іларіонівна. Неждана гостя до хати не хотіла заходити – мовляв, через високі пороги їй важко переступати. Сиділа спочатку на лавчині, а згодом попросилася до літньої кухні. Там її нагодували і поклали спати з нелегкої дороги, коли за вікном почали згущуватися сутінки.
Але вранці забіг Настин онук і несподівано розвінчав усі байки баби Марії. Він бачив, як її син Віктор купував у його матері в крамничці горілку та закуску на могорич. Ще й морозивом продавщицю почастував. Такого наглого обману сусідці, з якою прожили поряд кілька десятків літ, не могли пробачити односельчанки. Вони ж її шкодували, коли залишилась без чоловіка сама. А як занедужала і впала немічна серед зими на долівку у замкненій зсередини хаті та так пролежала до ранку, мало не померши, рятували, як могли, по фельдшерку до Лища посилали.
Зганьблена викритою брехнею небога попросила Петра Балюка запрягти вранці коня і відвезти її до родини у сусіднє село Верхівку.
Звісно, що там таких гостей не чекали. Господиня, заламавши руки, запротестувала: «І що ви собі, бабо, надумали?! Та у мене вже є на руках одна неходяча. Як я вам двом буду раду давати?»
– Ми скидаємо клунки з воза, – розповідала Анастасія Іларіо-нівна, – а підліток, син господині, кидає їх назад. Що робити? Не забирати ж бабу Марію у Воротнів. Кажу чоловікові: «Тримай віжки, і коли я скину останній вузол, швиденько поганяй коня. Такого позору ніколи в житті не доводилося терпіти. Якось втекли, а наступного дня почула новину: Супрунець відправили до старшої невістки Галі у Борохів. Не знаю, що там між ними получилося, але матір приперли назад у Воротнів. Переночувала бідолаха ніч у проданій хаті, а на ранок її винесли в рядні і впихнули разом з пожитками у машину та потарабанили у Малориту.
У сина пригощали... матюками
А вийшло так, що старша невістка розгнівалася на скупого швагра, коли він, продавши дім за 17,5 тисячі доларів, запропонував їй тільки три тисячі гривень. Звісно, не стерпіла насмішки і сказала: раз для неї грошей нема, тільки мати-каліка, то хай забирає собі і матір.
Невдоволення борохівської невістки можна зрозуміти. Рано залишившись вдовою, сама піднімала на ноги двох доньок, яким було тоді 9 та 11 років. Та й свекрусі не раз їздила підсобити: город посадити та сполоти і в «колійку» худобу пасти. І ось така дяка.
Але коли через півроку чужі люди привезли їй немічну чоловікову матір з Верхівки, мусила прийняти – пошкодувала небогу. Хоча це й завдало їй чимало незручностей. Бо сама зараз із дітьми тимчасово квартирує у батьковій хаті, оскільки свою стару, що на ладан дихає, мусить ремонтувати. Отож знайшли Супрунисі місце тільки на кухні – добре, що хоч вмістилося тут ще одне ліжко. тепер у двокімнатній сватовій квартирі перенаселення: живе тут аж шестеро людей.
На докори борохівської родини, що сину потрібні були тільки її гроші, а не вона, обдурена мати мовчить. Бо й сама у цьому пересвідчилася. Зжитися з білоруською невісткою не змогла. Почувалася самотньою в синовому домі – так кортіло з кимось поговорити, щось запитати, а у відповідь чула сердиту матюжню, як сама знічено признається. А син за нею не вступився. Та й годувала невістка її абияк. Зате любить її доляри.
– Треба було раніше думати, а не спішити продавати хату. Нащо підписували документи? – каже старша невістка.
– Я ніяких документів не підписувала. Вітька взяв тільки мого паспорта і все зробив сам, – заперечує Марія Архипівна.
А на сватове втручання реагує болісно, аж розплакалася.
– Чого Ви плачете? Пізно тепер плакати, – гнівається Галина.
– А ти б не плакала?! – захищається стара покинута мати.
Щоденні докори іржавим цвяхом врізаються у материнське серце. Спробуйте викорчувати старе дерево зі звичного грунту і посадити заново – не приживеться без догляду і тепла.
Добре мати однокласницю при посаді?
Кортіло дізнатися від лищенської влади (а Воротнів адміністративно підпорядкований Лищенській сільраді), як вдалося білоруському громадянину так спритно, без затримок продати дім. Адже, якщо вірити словам Марії Архипівни, її як співвласницю майна (на батькову половину оформив син дарчу ра-ніше) не возили по жодних нотаріальних конторах і до неї не приїжджали нотаріуси, щоб посвідчити акт дарування.
Голова сільської ради Віктор Шкорупський так пояснив ситуацію: «Як на здоровий розсуд: раз син забирає напівлежачу матір – то нормальне явище, ніхто нічого проти не має. Він навіть казав, що за такі гроші, які взяв за хату, у Білорусі можна купити аж три квартири. І якщо мати захоче, то купить їй однокімнатну. Тільки син такий попався, що гроші забрав, а матір привіз і кинув. Буде так само йому від його дітей. А як там оформляли купівлю-продаж, я не знаю. Цим займалася наша секретар Жанна Євтухівна Клімчук. Вона краще розкаже».
Пані Жанна намагається переконати:
– За взаємною згодою все робилося. Що мати не підписувала паперів – такого бути не може! Вона підписувала, бо ті документи йшли через мене. Але я їх сама не робила, я тільки проміжна ланка – даю довідки і доручення. Навіть не пам’ятаю, яке доручення і на кого робилося. Бо син, як обдарований, не міг представляти сам свої інтереси у нотаріальній конторі.
– То виходить, все робилося через дарування?
– Так, так.
По розгубленості секретаря відчуваю, що вона говорить нещиро і не все договорює. Доручення ж дає сама, то як не пам’ятає на кого? Тим паче, що йдеться про її однокласника Віктора Супрунця. Не може не пам’ятати, як йому прислужилася, щоб зміг чимшвидше продати дім.
Чи законний той акт купівлі-продажу щодо власноручності підпису на дарчих документах дарительки, тобто матері, можна встановити тільки в порядку судового дослідження, але ж ніхто з обділених ні в суд, ні в прокуратуру не звертався.
Виявляється, мати їхала в Білорусь (за кордон) по тимчасовій гостьовій візі. Щоб продати дім, її виписали у... «повітря». Так сказала секретар, проте, побачивши моє здивування, пояснила, що приписати Супрунець мусила до себе. Вже й повірила б у добрі наміри секретаря, якби не одне але... На мою репліку, що «син підкинув матір чужим людям під паркан», почула дивну відповідь: «Ну, як, вона ж знала, що хата продана, і приїхала назад під продану хату».
Їхала, бо їй у сина були непереливки. Та й Жанна Євтухівна знає, що Супрунець згідно з пропискою стала жителькою їхнього села Лище. Правда, на старість позбавлена власного кутка. Сюди і пенсія Марії Архипівни йде. То хто ж тепер захистить скривджену матір, жительку села Лище?
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
