Помста ревнивої подруги
Зіновія Рубіновська
«Сестра бігла босою по снігу два кілометри...»
Зіновія тільки по паспорту так пишеться, а у рідному Шельвові її змалку називають просто Зіною. Народилася в багатодітній сім’ї – мав її батько п’ятеро дочок і сина. Коли Зіні пішов 17-й, у село прийшли “визволителі”, чергові після Польщі. Але де та радість від зустрічі ділася, коли вони почали діла свої творити: батюшку посадили, хазяїв куркулями назвали і повивозили, сексотів нарозводили і у піст танці влаштовували. Хто не йшов – націоналістами записували. А як проводили Шевченкове свято, яке навіть за Польщі було, шельвівці сиділи з відкритими ротами. Бо хоч і було воно приурочене великому поету, про Тараса Григоровича й слова не почули, а лише говорили зі сцени про Леніна, Ворошилова і “Да здравствует великая Русь!”. Молодь поплювалася, та й вирішила для себе зробити це свято.
Зіна, наприклад, вивчила Шевченкову “Катерину” та була задіяна у драмгуртку. Ото й увесь її “кримінал”. Але саме його і використала для доносу найкраща подруга Зіни.
– Приревнувала Ганька хлопця, – розповідає Зіновія Федорівна. – Вона була дуже гарна, гульнути любила. Антон з нею трохи походив, а потім щось відкинувся. Почав мене, інших дівчат до танцю брати. І якось вдома сказав, що сватів хотів би заслати до Зіни Трофім’юкової. Про це Ганна десь почула і злобу затаїла. Почала водитися з одруженим головою сільради. Якось моя старша сестра Оля зуст-ріла її та й каже по-дружньому: “Ти ж така гарна дівка! Нащо тобі здався той старий урод з трьома дітьми? Та й жінка його дуже побивається.” Ганя це все і передала своєму кавалерові, а він, перестрівши Олю, пригрозив, що скоро вона плакатиме за свій довгий язик. Через трохи сестру, яка ховалася у подружки, шукали по всіх хатах. Але вона таки втекла: в одній комбінації бігла босою по снігу два кілометри. Потім її прихистили у себе підпільники, і вона залишилася з ними. Майже відразу забрали і мене. Хоча, коли увірвалися в хату і почали скручувати за спиною руки, я геть нічого не розуміла: за що? навіщо? Як сліпе теля привезли у сільраду. Там я побачила мою “вірну з дитинства подругу” Ганю поряд з енкаведистами і головою, але все одно не могла дотямити, за що мене забирають.
Зіну разом з іншими шельвівцями, відібраними після “чистки”, відправили спочатку до Локач, а звідти в Луцьку тюрму. Дівчину ледь живою довезли, бо в “чорному воронку” душилися, лежачи один на одному. Там же, в тюрмі, вона побачила Антона Рубіновського, хлопця, через якого подруги стали суперницями. Він ще встиг накинути їй на плечі якусь одіж, бо вся мокра стояла на морозі. Це була їхня остання зустріч. Його розстріляли...
Після мордування щурами признала себе винною й у чужих злочинах
Зіновію звинуватили у читанні нелегальної літератури, декламуванні віршів та поганому ставленні до радянської влади. Усе скидалося більше на страшний сон, аніж на реальне життя.
– Я відмовлялася, заперечувала приписувані мені злочини. Прізвище слідчого на все життя запам’ятала – товариш Кацков. Він мордував мене два тижні, вимагаючи підписатися, – згадує співрозмовниця. – І на гострий стілець саджав, і за руки підвішував. А однієї ночі затягнули мене на тюремне сміттєзвалище, посадили на стілець і під дулом пістолета заборонили ворушитися. Сиджу, вся затерпла, аж тут десь зверху як сипнули щурі, як почали по мені лазити, гризти, пищати. Я в крик: Господи! Підпишу усе, що навіть батька рідного розстріляла, тільки заберіть звідси!
Зіновія Федорівна пам’ятає номери всіх камер, у яких сиділа, кількість заарештованих у них. Наприклад, у досудовій з нею було 73 жінки. І полячки, і циганки, і німкені, навіть одна чистокровна француженка якогось дива. Але найбільше, звичайно, було українок.
Суд над Зіною забрав просто сміхотворно мало часу – два дні, а от строк їй дали немаленький – десять років. Можна тільки уявити, що робилося в душі у дівчини, яка щойно отримала такий вирок через ревнощі колишньої подруги.
Йшов травень 1941 року. Полонені простукувалися один з одним і вже знали, що скоро буде війна. І навіть сподівалися, що, можливо, з її початком їх випустять, як це робилося за Польщі. У той день, 22 червня, тюремне командування з’явилося лише під вечір. Зчинився крик-гамір: “С вещами – на выход!”
– Чуємо, строять усіх. І раптом автоматні черги, – каже Зіновія Федорівна. – Здійнявся гвалт, зойк. Той кричить “Мамо!”, той “Боже! Рятуйте!” Потім настала тиша, і знову голос: “Кто живой – поднимитесь. Больше стрелять не будем”. І знову тра-та-та по тих бідних людях. Коли нарешті усе затихло, почувся гамір усередині тюрми, почали виводити з камер інших. До нас зайшов сам начальник – очі зелені і блищать, рукави закочені, руки по лікоть забризкані кров’ю і весь обвішаний гранатами: “Слышали, что делалось на улице? Собирайте вещи, всех на расстрел!” Боже, страх тоді горів всередині полум’ям. Повклякали всі на коліна і почали молитися до Божої Матері. Але за нами так ніхто і не прийшов. Ні в цей день, ні в наступні кілька. Ми сиділи без їжі і води. Лише коли почули гельгіт не наш, зрозуміли, що прийшли німці. Нас повипускали, і ми могли вільно ходити територією. А там ями величезні з трупами, лише тирсою і вапном присипані. Калюжі крові, земля ворушиться. Зустріли чоловіка, який весь трусився. Він бачив, як знущалися над смертниками у ті дні: виводили, штиком приколювали до землі і язики відрізали.
Врятувала батьків донощиці
Повернулася Зіна в порожню хату. Три сестри мали свої сім’ї, старша, Ольга, вже сиділа за причетність до ОУН-УПА, батьків з найменшим братом вивезли через це у Сибір. Її прихистила мати Антона. Вона наполягла, щоб її старший син Іван Рубіновський взяв Зіну за дружину. Мовляв, вона від самого початку мала бути їй за невістку, і була б нею уже давно, якби меншого сина не розстріляли. Свекруха стала Зіні рідною матір’ю.
– Така добра була, що вам не розказати, – витираючи сльози, каже Зіновія Рубіновська. – Коли мене, вагітну, вже після війни знову заарештували, свекруха на колінах через усе село повзла до церкви, плакала і вимолювала свободу. Мене ж п’ять тижнів протримали у холодному льосі, все допитували, за що мене засудили на десять літ? Адже всі документи, судові акти і вироки ми спалили ще будучи в тюрмі, у перші дні війни. Але тепер, на суді, я вже не мовчала, розказала усе. Що подруга написала донос через хлопця, що нічого протизаконного тоді не робила, і можуть мене стріляти, але від своїх слів відступатися не буду. Тоді по моїй справі пройшло півсела свідків. І всі вони свідчили на мою користь: я не винна. Викликали і “подругу” Ганну. Не знаю, чи призналась би вона у своєму наклепі прилюдно, якби не її батьки. Коли вона втекла зі своїм головою у східні області, повстанці ледь не здійснили самосуд над її татом і мамою. Я їх ховала у себе, бо тут шукали б в останню чергу. Тому вони просто гнали Ганю на суд рятувати мене.
“Подруги” все життя прожили в одному селі, але одна з них постійно очі ховала. Перед смертю Ганна заговорила із Зіною, попросила не сердитися на неї, бо життя її вже побило, і подякувала за врятованих у свій час батьків. Була вже одинока: ні дитини, ні чоловіка. І попросила дозволу прийти в гості до Зіни. Але не встигла – померла.
Зіновія Рубіновська народила і виховала чотирьох синів і дочку. Має вже вісім правнуків, які її просто обожнюють. І не має ані краплиночки злості чи ненависті у своєму серці.
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
| Comments: |
