Одружилися після німецької каторги
Євгенія та Микола МОТРУНІЧІ
– Ми жили по сусідству, – розпочав нашу розмову Микола Євстахійович. – В дитинстві корови разом пасли. Але любов пізніше случилася. Ми навіть у Німеччину в одному вагоні їхали.
У 1943 році українську молодь почали вивозити до Німеччини – на їхніх заводах бракувало робочих рук, адже більшість чоловіків вже воювали на фронтах. Першого травня 1943-го дійшла черга і до молоді із села Зірне. Німці оголосили, що будуть забирати юнаків і дівчат 1923, 1924 і 1925-го років. У цей список потрапили Євгенія та Микола: вона 1923-го, а він 1925-го року народження. Везли їх у товарних вагонах, і стільки туди напхали людей, що всі спали, сидячи на підлозі.
– Я працювала у Франції, в містечку за 50 кілометрів від Парижа, – розповідає Євгенія Яківна. – Разом з десятьма дівчатами потрапила на фабрику, яка виробляла білу бляху. На роботу водили під конвоєм. Дуже погано годували, давали тільки 300 грамів хліба на день і миску баланди з брукви. Нас таємно підтримували місцеві французи, щоб німецька охорона не бачила. Заховають в цеху чи на складі під бляху хлібину або ще якісь харчі, а потім тихенько скажуть. Ми ж були молоді, працювали важко, а їсти хотілося постійно, то знайшли вихід. На фабриці бляху посипали якимось порошком, схожим на борошно. Ми його крали, робили тісто і пекли в грубці такі коржі. Так виживали. Цікаво, що після таких харчів ніхто не хворів. Коли німці відступали, то хотіли нас із собою забрати. Але я заховалася на заводі. Прийшли американці, і я пішла в місто шукати якусь роботу – треба ж було щось їсти. Французьку мову вже трохи знала. Зайшла в один будинок і запитую, чи не потрібна їм наймичка. Дивлюся, на столі хліб лежить. Думаю, мені хоча б скибочку. Побачивши мої голодні очі, хазяї дали хліба. Господиня поговорила зі мною і взяла на роботу. Це були заможні люди, мали власний ресторан, але я працювала в домі, прибирала в кімнатах. Вранці готувала їм каву – вони так снідають. Бульбу зранку не їдять, як у нас. В цієї мадам я була три місяці. Вона мені казала: «Як тільки закінчиться війна, ми видамо тебе заміж за француза, і отримаєш наш паспорт». Якось ми поїхали з хазяйкою до її матері. Там також працювала українка, моя землячка, з якою ми були разом на фабриці. Попросилися ми з тієї дівчиною в церкву, там була українська (ще з революції, її відкрили наші емігранти). Зайшли в храм і схлипуємо. Підійшов до нас священик і запитує, чого ж ми плачемо. Ми крізь сльози стали розказувати, що дуже хочемо додому, в Україну. Він тоді сказав слова, які я запам’ятала на все життя: «Моліться Богові, і він почує ваші молитви. Тільки прошу, ніколи не міняйте віру». Коли закінчилася війна, нас посадили на англійський корабель і привезли в Одесу. І в червні 1945-го я вже була в Зірному. А Микола повернувся у вересні.
– У мене зовсім інша історія, – приєднується до нашої розмови Микола Євстахійович. – В Німеччині ми з хлопцями потрапили на шахту. Нам видали каски, баклажки та одіяла. Якось один земляк з Костополя порадив втікати звідси. Ми вночі з Левком і Сидором розігнули проволоку на огорожі, але Сидір зачепився за дріт, і сигналізація запищала. Вискочили німці, але нічого не помітили. Я ще полежав на землі хвилин сорок, поки все не заспокоїлося, і виліз. Хлопці мене в лісі чекали. Ми всю ніч йшли, трохи під’їхали на поїзді. Опинилися на річці Ельба. Треба було перебратися через міст, на якому німецька варта перевіряла у всіх документи. Та ми все ж вирішили прориватися. Подумали так: німці службу не покинуть, щоб за нами бігти, адже їм треба міст охороняти. Левко йшов першим, я другим, а за мною – Сидір. Коли часовий хотів нас зупинити, ми кинулися втікати. Але невідомо звідки взялися німці із собаками, і за метрів триста нас наздогнали. Приїхала поліція, і нас завезли в тюрму. Сорок днів тримали в камері, ми чекали розстрілу. Спочатку забрали Сидора, потім Левка. Нарешті прийшли за мною. Віддали мені одяг, змусили всі ґудзики на ньому пришити, бо після арешту повідрізали. Думаю, то вже не будуть розстрілювати, аж на душі легше стало. Я працював у хазяїна, поки не прийшли американці. Тоді нас зібрали у таборі. Перед нами виступав радянський майор і запитував, хто вміє управлятися з кіньми. Нас зголосилося 150 осіб, в основному хлопці із Західної України. Ми потрапили в трудову армію: на підводах підвозили харчі. Згодом прийшов наказ відправити коней на батьківщину. До кожної підводи дали ще троє коней, продуктів на 25 днів, і ми поїхали своїм ходом аж до Берези Картузької – перед війною там був польський концтабір. Здали коней і тиждень жили в землянках, чекали, що з нами буде. Почули, що нас мають відправляти на шахти в Донбас. То я в німців на шахті не працював, а тепер хочуть завезти на радянські шахти! Знову зібрався втікати. Пішки пішов додому. З Берези Картузької до Березного шість днів добирався. Ще зустрів земляка з Корця. Дорогою просили в людей їсти. Прийшов у суботу, а в понеділок мене вже направили на роботу на спиртзавод в Зірному. Пройшов усе: від кочегара до технолога. Був начальником спиртзаводу.
– Ми майже ніколи не сварилися. Завжди двох – там де голка, там і нитка, – ділиться своїм рецептом тривалого сімейного щастя Євгенія Яківна. – Треба вміти прощати. Так виховували і своїх дітей.
Коли ми розмовляли, я звернув увагу, з якою увагою та ніжністю ці вже немолоді люди ставляться одне до одного. А ще в селі розповідали, що коли Мотрунічі йдуть по вулиці, то Микола Євстахійович бережно тримає дружину під ручку. І так уже 60 років.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
