Волинянин лікує африканців з острова Сан-Томе

Анатолій Олександрович Нікітченко – талановитий досвідчений лікар з українським дипломом. Проте талант його ось уже понад шість років Україні не належить. Пацієнти волинянина – чорношкірі жителі острова Сан-Томе, що знаходиться на екваторі на заході від Африки. Анатолій Олександрович каже, що працювати там легко не тільки тому, що африканці дуже привітні і надзвичайно цінують його труд, а й тому, що професія медика за кордоном “звучить гордо” і приносить чималі кошти. Виходить, лікар – він і в Африці лікар. Тільки у повазі більшій, ніж в Україні.

Український волонтер португальської асоціації

Анатолій Нікітченко – уродженець села Сокіл Рожищенського району Волинської області. Після закінчення у 1974 році Чернівецького медичного інституту, здобувши спеціальність лікаря-фтизіатра, молодий медик за направленням влаштувався на роботу в Рожищенську районну лікарню.
– Зарплата лікарів у нашій країні завжди була мізерною, – зітхає пан Анатолій. – Тому я загорівся бажанням працювати за кордоном. Проте за Союзу було наскільки престижно, настільки й важко попасти на роботу в іншу країну. Я подав заявку, пройшов через густе сито КДБ. І мені пощастило. Мене викликали в спецінтернатуру для вивчення португальської мови, яке тривало три місяці.
Так уже досвідчений лікар першої категорії залишив стіни рідної лікарні і вирушив у “тривале відрядження” в Африку у колишню колонію Португалії країну Мозамбік заробляти гроші на… будівництві.

Саме там відбулося знайомство пана Анатолія з Африкою, яка відразу припала йому до душі. Мозамбік подарував українському гостю хороших друзів з Португалії. Через них лікар випадково дізнався про АМІ (“Assistencia Medica Internacional” у перекладі з латинської – міжнародна медична допомога) – недержавну португальську  фундацію, що надає безкоштовну медичну допомогу людям, які її потребують, у більш ніж сорока найбідніших або постраждалих внаслідок стихійних лих чи воєн країн світу. У 2000 році Анатолій Нікітченко офіційно став волонтером АМІ. Цього ж року фундація допомогла дружині Жанні покинути Україну і приєднатися до чоловіка.
– Спочатку АМІ готувало нас до роботи в Анголі, – згадує лікар. – Але, на щастя, за два тижні до нашого від’їзду нам запропонували вирушити на острів Сан-Томе. Звичайно, це був просто рай, порівняно з воюючою Анголою. Мене відразу дуже вразила довіра, яка була до нас. Адже мене поставили на чолі місії, дали на руки всі фінансові документи. Ми з дружиною підписали контракт терміном на шість місяців. Я був безмежно щасливий. Тим більше, працювати лікарем за кордоном – надзвичайно престижно.
Пані Жанна ж за спеціальністю – економіст, тому спочатку побоювалася працювати в лікарні. Проте, коли довелося, допомогли навики медсестри, здобуті у вузі.

Місцевий житель не знає імен своїх 26 дітей

Гортаючи альбом фотографій, на яких подружжя Нікітченків то за роботою, то на відпочинку, можна переплутати острів з райським куточком. Навіть не віриться, що серед дикої природи, якої ще не торкнулася важка рука цивілізації, може жити та ще й хворіти людина. Анатолій Олександрович згодом підтверджує мої сумніви, мовляв, здоров’ю африканців позаздрити може кожен українець.
– Острів Сан-Томе – невеличкий, і населення на ньому небагато, всього 150 тисяч, – розповідає лікар. – Ми обслуговували Кауе – один із шести районів острова, а це п’ять з половиною тисяч жителів. Крім мене, лікаря АМІ, у госпіталі працював ще й місцевий лікар. Проте мешканці Сан-Томе майже не хворіють. Наприклад, за понад шість років моєї медичної практики там я жодного разу не зіткнувся з інфарктом міокарда. А один чоловік, пам’ятаю, дожив до 76 років і помер дорогою до лікарні, впавши з 12-метрової пальми. Як потім виявилося, бідолаха обожнював пальмове вино.
Безперечно, дають про себе знати екологічно чисті вода, земля, повітря. Крім того, як розповів лікар, страви, які готують африканці, дуже багаті на вітаміни та мікроелементи, до них входять різноманітні трави, листя, корінці. Хоча сам режим харчування місцевого населення вжахнув би, мабуть, не одного сучасного дієтолога. Адже їдять африканці переважно лише двічі на день, причому основний прийом їжі – це вечеря, ситна, калорійна, нерідко зі смаженого м’яса. А на сніданок – те, що залишилося від вечері. Та, незважаючи на це, жителі острова майже не мають проблем зі шлунково-кишковим трактом.
– Якби ще хоч іноді згадували про елементарні санітарно-гігієнічні норми, ціни б їм не було, – посміхається лікар і показує мені фото, на якому троє худеньких усміхнених хлопчаків з округлими животиками. – Наприклад, ці парубки були б цілком здорові, якби не глисти – одна з найпоширеніших поряд з малярією недуг, і мучить вона переважно дітей. Дорослий організм африканця уже здатен побороти паразитів самостійно.
До речі, чорношкіра малеча – майже на кожному фото лікаря. Каже, діти – його найчастіші пацієнти. Переглядаючи фотографії, роблю висновок, що й місцеві дітлахи люблять “білого” дядька. У 2004 році пан Анатолій навіть став хресним батьком маленькому Жусілені з Малайзії.
– На Сан-Томе майже не знають, що таке безпліддя, – пояснює пан Анатолій. – Навпаки, ми, лікарі, проводимо активну пропаганду проти демографічного буму. Адже в середньому там на одну сім’ю припадає десять дітей. Проте місцевому населенню важко зрозуміти, для чого потрібно оберігатися, перешкоджати природному процесу запліднення. Презервативи, як їм здається, – це річ непотрібна. На острові для чоловіка вважається великою гордістю мати силу-силенну діточок. І мало хто переймається, що вся ця дрібна братія недоглянута. Мужчина може мати трьох дітей від однієї жінки, п’ятьох – від іншої. Тож ростити у своїй сім’ї двійко-трійко діточок сусіда – не диковинка для африканця. Те, що в нас, “білих” чоловіків, в основному небагато потомства, вони пояснюють нашою “холодністю”. Якось я запитав чоловіка, який мав 26 дітей, чи знає він, як кожного з них звуть. “Не знаю, – відповів той. – А яке це має значення?”
Хоча мешканці острова живуть сім’ями (на Сан-Томе католицька віра), проте, виявляється, шлюбів офіційно ніхто не реєструє. Дитину чоловік також не поспішає записати на себе. Чекає, поки та підросте і… стане схожою на нього.
– Вагітність для місцевої жінки – також велика гордість, – каже лікар. – Тому пологи я приймав часто. Не обходилося без курйозів. Якось народжувала одна моя пацієнтка. Потуги були нормальними, пологи пройшли вдало. Вже на другий день я відпустив її додому. Вона пішла, а згодом повернулася і стала вимагати, щоб я їй заплатив. Мовляв, їй було боляче, відповідно мені – приємно.
Проте, незважаючи ні на що, жителів острова дивними Анатолій Олександрович не називає. На запитання, чи схожі в чомусь вони на нас, лікар гірко усміхається. Каже, це ми в чомусь подібні до африканців. Наприклад, у тому, що, як і вони, легковажно ставимося до СНІДу чи підпадаємо під вплив алкоголю (жителі острова виготовляють пальмове вино та горілку з тростини), чи ведемо безладне сексуальне життя. І це тоді, коли з гордістю вважаємо себе “вищою расою”.
Вдома, у селищі Дубище Рожищенського району, в Анатолія Олександровича підростає дванадцятирічний син Владик. Тому чоловік хоче назавжди повернутися в Україну. Але, каже, ніколи на батьківщині за улюблену працю не мав би того, що заробив на Сан-Томе.
Тетяна МИСКОВЕЦЬ,
Волинська область

 

• Нравится
•