По безробіттю вдарив… баняками й сковорідками

Анатолій ДОЛЯ: «У мене – як в музеї»

Доля сам змінив свою долю

 Дехто у Великому Обзирі навіть прізвища його не знає. Називають просто – Толик Рудник. Прізвисько він своє знає і не ображається ні на кого, що так до нього звертаються. А от на тих, хто часом приходить у його “лєтєйний завод” і без толку базікає, заважаючи працювати, може й нагримати.
За фахом Анатолій Доля – тракторист. Хоча і кухарем може працювати, бо, як сам зізнається, в армії таку ватагу солдатів годував…
– Хоча я вже давно перекваліфікувався, – розповідає про себе, – і став ливарником. Скажу відверто, були в моєму житті і невтішні часи. Коли в селі було важко виживати, я навіть у пиятику кинувся. Лікувався. А якось приклався до однієї чудотворної ікони, і мені губи ніби теплом обдало, кілька днів його відчував. Після того якось переосмислив життя і вирішив, що алкоголізм – то справа дурна. Взяв себе в руки і закинув цю згубну звичку. От тепер у мене є “лєтєйний завод”, правда примітивний, не шкода, як і згорить.
Виливанням з алюмінію посуду Анатолій Іванович зайнявся десять літ тому. На прилавках сільських магазинів – дефіцит посуду. У селі – багато металобрухту по ярах і лозах.
– Бувало, що алюміній купував по 40 копійок за кілограм, – зізнається. – А тепер і за сім гривень не докупишся.
Форми-заготовки майстер-ливарник робить з піску. Він має бути дрібний, немов цемент, крім того, відповідної вологості, щоб не розсипався.
– У форму, де до певної вогкості закладається пісок, вставляється, скажімо, сковорідка. Пісок втрамбовується, вирівнюється. Згодом готовий виріб виймається, а в піску залишається його форма. Тоді через отвір заливається в ту порожнину розплавлений до 900-градусної плюсової температури алюміній. Скільки я браку видав “на-гора”, допоки навчився робити якісний посуд. Були дні, що по 20 виробів викидав у металобрухт. А зараз ливарством володію досконало.

«Закінчиться метал, перейду на глину»

Сьогодні майстер виготовляє сотню найменувань посуду. Чавуни різної ємкості й сковорідки, казанки та кварти, вафельниці, горішниці та форми для буханців хліба, пасок, ручки для ножів, ложки, бляшки для випікання пирогів…
– Найбільш проблемно вилити чавуни, оскільки вони складаються з двох заготовок. На руки дуже важко. Адже коли робиш форму 20-літрового чавуна, то багато піску треба попотягати. Але такий посуд і зараз використовують у наших селах, бо багато хто ще готує і для сім’ї, і для худоби їжу саме в печах і обов’язково в чавунах. А хіба тушковані голубці в печі не смакують у такій посудині? А от коли приходить весна, до мене їдуть лісники і ті, хто полюбляє відпочивати на природі. Купують казанки для юшки. Спе-ціально до них виливаю причіпні “вушка”, щоб було добре знімати з вогню. Поближче до Великодня усі питають за форми для пасочок. Господиньки на весілля беруть бляшки для пирогів. Вони в мене виходять гарні, аж виблискують, як дзеркало, – тішиться майстер і показує одну таку якісну посудину.
Для своєї роботи використовує майстер тільки “харчовий” алюміній. Каже, що дуже добре знається на металобрухті. Тому не дивно, що має дуже багато покупців на свій товар.
– Замовлення маю і з Луцька, і з навколишніх сіл. Свій крам вивожу на ринки. Волиняни замовляли дещо із ручного литва для своїх родичів навіть із США. Кажуть, там цінується ручна робота, – продовжує розповідати про своє забуте ремесло Анатолій Доля. – Мабуть, тому, що туди вкладаєш душу. Щоб вилити щось, потрібно затратити дві-три години та добре володіти технологією. У кожного майстра вона своя, зі своїми тонкощами, які він нікому не видасть. І в мене є деякі секрети…
– Металобрухту по селах стає менше. А що буде, коли метал закінчиться? – запитую майстра.
– Не біда. Хто хоче знайти роботу, обов’язково чимось себе займе. Я, наприклад, уже подумую, щоб посуд виготовляти з глини. Її поклади у наших краях є. Майстри-гончарі ще, слава Богу, по селах живі. З деякими я розмовляв, тож дещо про це ремесло вже знаю. Хочеться робити посуд такий, як колись. Наприклад, дізнався, що в гончарстві навіть використовували… сироватку. Словом, якщо захочу – робитиму і такий посуд, – оптимістично заявляє він.
Хоч і кажуть, що чоботар ходить без чобіт, але це прислів’я майстра з Великого Обзира не стосується. Бо його сім’я посудом з домашнього алюмінію користується. Особливо Анатолій Доля любить у казанках на природі готувати червоний плов.
– І якщо добре за таким посудом доглядати, то він може прослужити й 10 літ. Боїться цей метал тільки солі, – каже. – А той, хто придбав вироби з мого “лєтєйного заводу”, з претензіями до мене не приходив.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•