«Ніколи в житті не хотів би пробувати цигарок, алкоголю та наркотиків»

Якби можна було машиною часу перенестися назад в отроцтво і юність, ці зранені душею люди воліли б ніколи не знати смаку тютюну, спиртного та наркотиків. Але так не буває. Приходить каяття – нема вороття. Бо хоч і стали вони з Божою поміччю на шлях реабілітації, нелегко повернути розтринькане на вітер здоров’я та неповторні роки молодості.

Серед пацієнтів – найбільше луганчан

Двоповерховий звичайнісінький будиночок за 100 метрів від адміністративної будівлі у Борохові (недалеко від Луцька) нічим не привертає до себе уваги. Ні решіток на вікнах, ні мурів кам’яних довкола, ні масивних воріт при вході і навіть жодної вивіски на фасаді. І пес на прив’язі не злий, швидше для годиться, як у селі.
Переступаю поріг – і відразу опиняюся у коридорі, по обидва боки якого кімнати із прочиненими дверима. По незастелених ліжках видно, що житло холостяцьке, тобто гуртожиток. Це реабілітаційний центр, у якому повертають до нормального життя хронічних алкоголіків та наркозалежних пацієнтів. 12 його мешканців різні за віком люди – від 18 до 60 років, і звідусіль. Зараз серед них найбільше, аж п’ятеро, луганчан (потрапив один і передав іншим адресу порятунку). Центр «Преображення» працює на благодійних засадах під опікою церкви “Фіміам”.

На чергуванні сьогодні духовно-соціальний працівник Володимир. Привітний молодий чоловік охоче розповідає про устрій та порядки у їхній обителі. Найголовніша вимога: не курити, не пити і забути про будь-які допінги. Живуть дружною сім’єю. У розпорядку дня – трудотерапія, тобто праця на благо спільного дому. До речі, самі пацієнти центру (а їм доводиться перебувати тут шість місяців), докладають рук до благоустрою подарованого чотири роки тому общиною ЄХБ будиночка. Обладнали санвузли, бойлерню та їдальню. Коли з’являється якась копійчина із пожертв бізнесменів-благодійників чи віруючих, то роблять ремонт, облагороджують своє житло. А самообслуговування та прибирання приміщення – це само собою зрозуміло, як у сім’ї. У їдальні зараз клопочеться власний кухар-самоучка луганчанин Віталій: старається ситним обідом нагодувати братів по вірі та спільній біді. Аромати із кухні, запах смаженого сальця та гороху, “добралися” уже на другий поверх, де в кімнаті духовного спілкування ми бесідуємо із Володимиром.
– Смачно пахне, – зауважую. – А меню ви складаєте на кожен день?
– Не складаємо зовсім. Адже доводиться виходити із того, що закупили у Луцьку на тиждень. Та ще й витрачати продукти економно, бо не всі спроможні заплатити 400 гривень у місяць за утримання. Де з допомогою спонсорів, а де, економлячи, стараємося нагодувати всіх. Бо сам Бог велів ділитися куснем хліба з ближнім.
Солідною підмогою є власне підсобне господарство: у їхньому розпорядженні два гектари землі. Обробляють її трактором, який подарувала община віруючих, і вирощують на ній для потреб їдальні картоплю та городину. А ще тримають поросят та качок, м’ясо з яких іде до святкового столу.
Вільний час заповнюють духовним спілкуванням, читанням Біблії, а також шахами, тенісом чи, якщо дозволяє погода, виходять на футбольне поле.

У Центрі стають психологами

– Найважче, напевне, переконати людину в тому, що їй конче потрібно лікуватися? Особливо нелегко відмовитися від дози на перших етапах, коли “ломка” викручує м’язи та суглоби. Чи не так? – запитую у Володимира.
– Я б не сказав, що так важко зробити ці перші кроки. Повірте, навіть з великим стажем і дозою залежності у нашому центрі люди через 3-4 дні переносять ломку і вже бігають зі всіма на футбольному полі. Бо наркозалежний, деградуючи в усіх спектрах життя, все ж таки розуміє, що дійшов до ручки, що у нього серйозні проблеми, і треба щось міняти. Важливо своєчасно і тактовно запропонувати людині порятунок. Ми йдемо у наркодиспансер, бесідуємо з його пацієнтами, запрошуємо наркозалежних по суботах до храму на зібрання. Працює і телефон довіри 6-58-63 у Луцьку. Розповідаємо, переконуємо на власному гіркому досвіді. У мене, як і в кожного тут, за плечима теж чималий стаж – п’ять років наркозалежності. Сидів на голці, вживав опіум, перепробував різні методи лікування – та все намарно. Одного разу мамина знайома взяла нас з мамою до храму. Доброзичлива атмосфера, співчутливе ставлення до таких, як я, справило на мене враження. Так через віру у Бога я прийшов у реабілітаційний центр. Він був тоді ще на приватній квартирі. До речі, через наш центр пройшли уже триста людей, які живуть тепер повноцінним життям, багато з них одружилися, дехто здобуває вищу освіту. Я також.
Щоб остаточно розвіяти мої сумніви, Володимир через хвилю додає:
– А, скажіть, як переносить “ломку” наркозалежний, потрапляючи у СІЗО? Просто усвідомлює, що дози більше не буде – і край. Тож мусить з цим змиритися. Звичайно, мучиться трохи більше, ніж у нас. Бо нам допомагає молитва, любов і віра. Зрештою приходить розуміння: коли ти не в змозі змінити суспільство, то треба змінювати своє ставлення до нього. Віра змінює наші погляди на 100 відсотків, відбувається переоцінка життєвих цінностей, на місце матеріальних приходять справжні і вічні, основані на християнській моралі. А глибина цих перемін залежить від того, наскільки особа хоче змінитися і якими керується мотивами. Адже не секрет, що окремі приходять у центр через те, що їм ніде подітися, а в інших – конфлікт із законом, і “дістає” міліція.
– Отже, зриви таки трапляються?
– Дуже рідко. Ми нікого тут не тримаємо силоміць. Не хочеш лікуватися – йди. Але знай, що, коли відчуєш таку потребу, приходь – і ми тобі допоможемо.
– Ви, напевне, за фахом психолог?
– Ні. Здобуваю економічну освіту. Знаєте, психологом можна бути і без спеціальної освіти, самотужки читаючи літературу. Але для цього потрібна любов до ближнього, терпимість і толерантність у ставленні до людей. Зі мною свого часу працювали сильні в теорії психологи, але зовсім мене не розуміли, бо не мали практичного досвіду, не спробували на собі, що таке наркозалежність.
У центрі панує атмосфера любові і бережного ставлення один до одного, що так важливо, коли лікують не тільки тіло, а й душу. Успішному зціленню сприяє повернення віри у себе, відчуття, що ти більше для суспільства не ізгой, не забута всіма людина, а корисний і потрібний. Отож, не дивно, що мешканці центру охоче відгукуються на потреби літніх одиноких борохівчан. У вільний час ідуть по дворах і запитують, кому яка потрібна підмога.
А ще їм дуже хочеться родинного тепла і затишку. Тож не дарма тонкий психолог директор центру “Преображення” Олег Нечипорук останнім рядком у розпорядку дня записав не казенне слово “відбій”, а сентиментальне “спатоньки!”, яке звучить, як мамина колискова.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи Комаровського
Далі буде

 

• Нравится
•