Ціна Яворівського полігона
Анну Слободу виселяли із села двічі
Під час навчань вилітали шиби
Облаштований за всiма європейськими вимогами Яворівський вiйськовий полiгон розміщений за 100 кілометрів від Львова. На 40 гектарах “воюють” солдати зі всього світу. Проводять навчання у рамках програм НАТО. Країни-учасницi добре фiнансують і своїх вояк, і програми. Хто з цього має зиск – питання риторичне. Принаймнi, чиновники району кажуть, що вiд такого сусiдства у них лише збитки. Під час військових навчань було, що у школi Черлян вилiтали шиби у вiкнах, а на цвинтарi хрести похилилися в один бiк.
На територiї полiгону – руїни старенької церкви. Нині відреставрованої. Але у стiнах – слiди вiд куль. По них можна вивчати iсторiю вiтчизняної зброї. 50 рокiв поспiль биття церковних дзвонiв тут замiняли кулеметнi черги. Церква Святого Михайла служила мiшенню для стрiльби танкiв радянського вiйська.
А ранiше це був величний храм села Велика Вишенька. У 1940-му, коли розпочалося будiвництво вiйськового полiгона, мiшенню стала не лише церква Святого Михайла. Тут було знищено 20 храмів, депортовано 125 тисяч селян. Села Бабина Долина, Крем’янка, Чернече, хутори Юськiв, Кургани – у списку 170 сіл та хуторів, що зрівняні із землею та залишені хіба на польських картах. Та ще у пам’ятi тих, кого товарняками вивозили у Бессарабiю та на Колиму...
Заяви потерпiлих переселенцiв лягли на стiл Президента України, як тільки оголосили про незалежність: “У Яворiвському районi Львiвської областi болючою проблемою є доля мешканцiв, якi у 40-х були вiдселенi з територiї, котру займає вiйськовий полiгон. Просимо надати виселеним селянам статусу депортованих та виплатити компенсацiю за конфiсковане та втрачене майно...” Президенти змінюються, а заяви селян так і залишаються відкритими й незмінними.
З погляду вже iсторiї, ситуацiя проста до банальностi: на мiсці, де будувався полiгон, були села та хутори. Вiдповiдно, територiю “розчищали”. Ось лише якою цiною – вже iнше питання. Та архiвнi документи не горять.
“Перевозимо разом з людьми (25 чоловiк у вагонi) вiсiм корiв, 20 свиней, 10 телят, 50 овець. У тому числi з Яворiвського району 1010 осіб, з Рава-Руського – 1349, з Магерiвського – 1500 осiб”, – із заявки на рухомий склад для переселення в Акерманську область. 77 років цей документ пролежав у папцi з надписом “Постанова СС 41 вiд 13.02.1940 року “Про вiдвод земель зенiтно-артополiгона Київського особливого округу”.
Гриф “цiлком таємно” накладав вето не лише на депортацiю населення, але й на саме людське життя. Бюрократична система тодiшнiх часiв вiдрiзнялася вiд сьогоднiшньої хiба бiльшою пунктуальнiстю доповiдних записок: “Переселение жителей из населенных пунктов фактически происходит. В текущем году отселили жителей села Щежець, Вулиська, Воротни, Верещица...” – iз доповiдної записки (28 грудня 1950 року) військових штабникiв до секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова. У таких записках – долі українців. Але на селян нiхто не зважав i їхню думку не брав до уваги. Перечитимеш системi – станеш iзгоєм у країнi, якої не маєш, якщо лишишся живий – гнитимеш у Сибiру...
Двічі виселяли і двічі поверталися у село
Запах свiжоспеченого хлiба стелиться над Верещицею, наче символ життя. Старенькі сидять на ослiнчиках. Сонце пестить натрудженi руки, вицiловує спогади, що дощем зрошують обвiтрені обличчя: “Досi не віриться, що спимо на лiжках, маємо де пекти хлiб i що нiхто у нас не забере хату й нiкуди не пожене”. Анну Слободу разом з родиною двічі виселяли з Верещицi, i двiчi вона поверталася до свого родинного гнiзда у зруйноване село.
Верещиця славилася в окрузi як куркульське село. Сьогоднi воно добряче пiдупало. Колгосп розпався, коня для обробiтку землi не кожен може купити, тож село жене самогонку i шукає заробiтку по свiтах.
– До вiйни у нас лайдакiв не було. Хто бiднiший, хто багатший був, але хазяйство глядiли. З Бессарабiї як уперше повернулися – землянки будували й хлiбом iз сусiдами дiлилися, бо голод у наших селах панував. Не сіяно ж було, ні жато, – розповідає дiд Iлля.
– Як почали полiгон будувати, селом чутки пішли: “виселятимуть”. Але люди не хотіли в це вірити. Та в 40-му прийшли вiйськовi й наказали збиратися. У селi тоді стояв такий плач, наче в кожнiй хатi покiйник лежав. Менi було 12 рокiв, а, окрiм мене, ще семеро. Мама, що могли, в клунки позв’язували, худобу зi стаєнь виганяють, а вона, як людина, стогне, не йде. Кажуть нам: везуть у Бессарабiю. Де вона, що то за край, якi там люди, ми й не знали, – баба Ганна зойкає, бiжить до печi – хлiб ще “сидить”.
– Чуєш, як хлiб пахне? – запитують старенькі. – А ми ж, як із тієї Бессарабiї пiшки додому йшли, черствого куска в чужих людей просили. У Молдовi прожили шiсть рокiв. Там нас, українцiв, не любили. Тiльки поселимося в яку покинуту єврейську чи нiмецьку хату, обживемо, аж мiсцевi приходять i кажуть: “Шукай собi iнше житло”. Працювали там чорно. Якось зiбралися нашi верещицькi люди і постановили повертатися додому.
Майже мiсяць селяни були у дорозi. Йшли з Бессарабії до України. Спали пiд тинами, їли, що доведеться. Сильнiшi йшли пiшки. Старi, немiчнi i малi дiти їхали на пiдводах. За пiдводами йшли прив’язанi корови. Свиней, кiз та овець гнали поперед себе. “Приїхали до села, а села немає. Хати iз землею зрiвнянi. Лише на подвiр’ї Слобід погрiб вцiлiв, то вони в ньому й жили. Решта – землянки викопували”, – згадують “полiгонiвську” депортацiю.
Всупереч енкаведистам, а потім кагебістам, зруйноване село ожило. З Бессарабiї, Запорiжжя, Сибiру поверталися люди до своєї землі. Та тiшилися рiднiй сторонці не довго. У 50-му Ганну, на той час молоденьку й вагiтну дружину Iллi Слободи, та багатьох інших селян знову депортували.
– Завезли на Днiпропетровщину. Казали: будуть i хата, i земля. А насправдi, жили ми у людських сараях, просилися до осель помитися i дiтям їсти зварити. У багатьох верещицьких людей дерево на будову хат забрали, казали, що на новому мiсцi вiддадуть. Вiддали. Догнали i ще раз дали. Я й сина там у сараї народила. Вiн ще й пiвроку не мав, як ми знову до Верещицi повернулися. Як i першого разу, хата наша вже із землею зрівняна була, тож у рiднi тулилися...
Через якийсь час непокiрних мешканцiв Верещицi вкотре намагалися вiдселити. Але навченi гiрким досвiдом поневiрянь на чужинi селяни стали хитрувати. Як ішли комiсiї вiдселяти, залишали свої обiйстя і... переховувалися в лiсах...
Гнатишин Онуфрiй народився у 1931 роцi в селi Курники Яворiвського району.
– У 1940 роцi, в марцю мiсяцi, нас вивезли на Бессарабiю в Iзмаїлiвську область у село Курiдзiки, – згадує дідусь. – У 46-му роцi ми пiшки добиралися на свою землю в село Курники. Звернулися до областi: як далi жити? Нам сказали: “Як би ви не хотiли жити в своїм селі, з того нiчого не вийде. Совітський Союз вирiшив, що там, де ваше село, буде вiйськовий полiгон, а ви собi живiть, де хто може...» У 42-му роцi ми змушенi були залишити своє село Курники i поселитися у селi Старичi, бо в нашiм селi розмiстився вiйськовий полiгон. Мати залишилася з нами, п’ятьома дiтьми, сама, без житла. До 43-го ми жили у будинку, який ранiше належав нiмцям. Мати померла. Найстаршому з нас було 14, а найменшенькiй – два рочки. Як матерi не стало, нас з хати вигнали. Ми пiшли до будинку Вантуха. Через три роки Вантух нас вигнав, і ми пiшли жити до Бiди Харитона. Але в 1951 роцi прийшов судвиконавець, i нас виселили й від Біди, – зі спогадів Клавдiї Чiкель-Висоцької. Ось така вона правда про будiвництво Яворівського полiгона.
Час – добрий жнивар. 125-тисячна армiя депортованих селян із сiл, прилеглих до одного з найбiльших у Європi вiйськових полiгонів, уже давно поріділа. Одні осiли на нових мiсцях. Інші побудували собi помешкання на цвинтарях. І не питали на ті оселі дозволу. Звідти їх уже ніхто не виселить.
Свiтлана МАРТИНЕЦЬ,
Львівська область
Фото автора
| Comments: |
