Автор всесвітньо відомої «Пісні про рушник» помирав у муках
Андрій МАЛИШКО
Серпень 1962 року, Тарасова гора поблизу Канева. На могилі Кобзаря відомі українські артисти виступають з концертом. Тон задає неперевершений Іван Козловський. Захоплені слухачі, аплодуючи, скандують: “Коз-лов-ський! Коз-лов-ський!” А помітивши серед гурту знаменитостей знайоме з підручників обличчя трохи монголоїдного типу, продовжують скандувати вже “Ма-лиш-ко! Ма-лиш-ко!”
Так, це була велика слава і любов вдячних українців до майстра слова. Такої, напевно, з українських поетів зазнавав хіба що Володимир Сосюра. А здобув її Андрій Самійлович практично одним твором – “Піснею про рушник”.
У творчості Малишка таки багато, за словами Миколи Вінграновського, “сміття”. Чи писав ті “паровозики” на замовлення, чи з примусу, чи від страху (як Тичина), нині вже не важливо. Тим більше, Малишко, користуючись величезною популярністю, іноді дозволяв собі відверто висловлюватися на негласно заборонені теми, тобто українські. “Жоден лікар не здатен мене приспати, коли говоритиме зі мною не моєю рідною мовою!” –категорично висловився Андрій Самійлович, страждаючи безсонням, коли намагались його недугу лікувати за допомогою гіпнозу. Фраза більше ніж крамольна. І якби була сказана в середині тридцятих, а не шістдесятих, то тоді таки приспали б. Навіки.
Під’яремне становище української мови, затиснення митців, розгул русифікації крапля за краплею з’їдали здоров’я поета, розхитували його нервову систему. Від цього інфаркти, “зриви” (запої по-народному). Підштовхувала до них підступними діями і влада, як-от, наприклад, з тижнем грузинської літератури в Москві. Їхати туди поет не збирався – погано себе почував. Довкололітературні функціонери наполягали: без нього, мовляв, і захід цей не відбудеться. Поїхав. А в потязі членам делегації роздали програмки тижня. Читаючи її, Малишко змінився на обличчі. Виявляється, його виступів ніде не заплановано. Це була не просто відверта зневага, а удар нижче пояса. З Москви він повернувся вже на третій день, а потому – лікарня. Так, від виписки і до чергової “швидкої”, яка довго не барилася, і минули останні роки Малишкового життя. Останні ж місяці були особливо тяжкими, головний біль майже не полишав його. Стали колоти йому морфій. Та й самі лікарі (не всі, звичайно) підштовхували поета до могили (чи не за рекомендаціями “друзів”, котрі пильнували за “ідеологічною чистотою” українських митців?). Бо як пояснити їхню бездушну заяву хворому після дослідження, що він має ниркову гіпертонію, до того ж, у нього ліва нирка зовсім не працює? Хто з таким діагнозом погодиться на операцію? Не погодився й Андрій Самійлович. “Краще так помиратиму”, – відповів професору Гельфергу, який запропонував “чикнути й подивитися”. На превеликий жаль, через кілька днів так і сталося. Ось як про це пише дружина поета Любов Забашта у своєму щоденнику: “17 лютого (1970 рік). В останній день свого життя Андрій Самійлович, як і завжди, відвідав кисневу палату – прийняв кисневу терапію. Після цієї процедури посилилися головні болі. Вирішили викликати професора. Андрій ще прочитав останній вірш, написаний там же, в лікарні. Обідати не захотів, і я напоїла його теплим молоком із термоса. О третій годині дня прийшов професор Ігор Ґанджа, призначив лікування. Тільки під вечір вдалося трохи знизити тиск, і Андрій заснув. Близько третьої ночі пробудився і попросив укол, щоб зняти головний біль. Та уколи не допомогли. Андрію Самійловичу стало погано. Викликали інфарктну бригаду, але вона вже нічим не допомогла. Смерть настала раптово від тромбозу вінцевих судин і паралічу серця”.
Не пощастило Андрію Самійловичу вже й покійному – з пам’ятником. Родичі замовили його скульптору Михайлові Лисенку, та неприємності почалися відразу: у домовлений час він не прийшов на зустріч. Згодом з’ясувалося, того дня хулігани вбили його зятя. І все ж Лисенко пам’ятник зробив, але встановити на могилі поета скульптуру не дозволила влада, бо Малишко був зображений босим. Лише через двадцять чотири роки цей пам’ятник хоч і не на могилі, а таки встановили – в Обухові, місті, де народився співець світанкових рос, солов’їних далей і незабутньої маминої ласки.
Микола Шмигін
| Comments: |
