Хлібина з мінного поля
У кожного – свій хліб. Зрозуміло, по-різному ми його згадуємо і по-різному цінуємо. Не всім сьогодні відомий смак маминого хліба, та всі знаємо, що хліб – це життя. І слава Богу, що минули часи, коли за ним вистоювали у довжелезних чергах. Сьогодні хліб у магазинах є. Вибір величезний, на будь-який гаманець. Та цінувати хліб і цілувати руки, що пахнуть ним – святий обов’язок не лише поетів. Але хай ніколи жодній матері на нашій землі не доводиться випікати такого, який випікала моя.
«Замінована» стежина
Правду кажуть: діти граються в ігри дорослих. Переконалась у цьому ще раз, проходячи повз садочок. Почула дитячий голос:
– Обережно, бабусю, міна!
Зупинилась. Справді, ще крок, і я б могла наступити на “міну” – цеглину, притрушену травою. Перевела погляд на свого рятувальника: на мене з чарівною усмішкою дивився хлопчик років п’яти. Зрозуміла, що малюк затіяв власну гру, бо група його ровесників гралася неподалік. Довелось взяти у ній участь і самій. Разом ми швидко знешкодили “міну” і “розмінували” стежку. Закінчивши гру, хлопчина побіг до гурту, а я повернулася спогадами в минуле.
«Дитячі війни» у справжніх окопах
Особливо пам’ятним залишилось для мене літо 1944 року. Тоді кілька родин моїх односельчан-дубівчан були вивезені в село Малий Обзир (вимовляли чомусь “Вивзир”), що в Камінь-Каширському районі Волинської області. Жорстокі справжні бої за місто Ковель ще тривали, а окопи, які залишилися з часів Першої світової війни (дуже далекої, як тоді нам здавалося), були поряд. То у які ж ігри гратися дітям біженців? Ніяк не хотілося заходити у “свій куток” чужої великої клуні, де нас разом з дорослими було людей п’ятнадцять. Коли ж дитячі “бойові дії” відбувалися не за встановленими правила і закінчувалися плачем “переможених”, заспокоювала нас бабця Харитина:
– Хочете, щоб ваші батьки повернулися живими з війни, а ми швидше повернулись додому? Тоді закінчуйте свої війни!
І це діяло, але лише до наступного дня.
Юшка з вороненяти
Мирними стали наші дитячі ігри, коли хтось знайшов вороненя, яке випало з гнізда. Мабуть, той день був найщасливішим: жива іграшка стала незмінною і найдорожчою. Чи не тому, що власна дитяча доля була так схожа на долю вороненяти: без матері, без гнізда і без міцних крил. Так хотілося, щоб у пташки швидше виросли крила, так її годували і оберігали! Але не вберегли. Пташеня раптом зникло. А біля вогнища ми знайшли дрібні кісточки. Хтось ще сказав, що бачив, як старий Іван смакував пташиною юшкою. Здогадались, що це з м’яса нашого вороненяти дід зварив ту юшку… Хоча самі були напівголодними, вчинку дідуся зрозуміти ми не змогли. Після того він був для нас справжній і жорстокий “фріц”.
Перша повоєнна хлібина
Жевріла надія, що вдома буде ліпше. Ми повернулись в село (йшли пішки) десь у середині липня, коли Ковель був звільнений від фашистів. Якщо Луцьк звільнили 4 лютого, а Ковель аж 6 липня, то можна уявити, якими тут були бої!
На місці ж колишніх наших осель височіли, наче пам’ятники, вцілілі димарі печей. Село було знищене. Навкруги – металеві залишки від техніки і зброї. Ніде жити і нічого їсти. Жили в землянках і німецьких бункерах. На згарищі клуні дід відкопав ящик із зернами ріпаку, а в картопляних ямах серед гнилі вишукували молоді бульбочки. Суп, зварений з тієї картоплі і засмачений олією, можна було проковтнути тільки тоді, коли затулиш носа: олія дуже пахла згарищем. А де ж взяти хліба?
– Є піч, буде й хліб, – була впевнена моя мама Текля. – Жита нажну на нивці.
Нивка ж була замінована… А міни – справжні… Мати дивом залишилася живою. Багато разів у своєму житті пекла вона смачний хліб, білі пироги з маком та вишнями і паски. Пригощаючи нас, любила повторювати:
– Найбільше, діти, щастя, коли є хліб на столі і мир на землі.
І я її розуміла. Переступаючи міни і тонкі дротики, мати знала, що навіть дотик до стебла, з якого зрізала колосок, міг стати останнім… Тому і не можу забути ту першу справжню повоєнну мамину хлібину – хлібину з мінного поля.
Галина ШАФЕТА,
м. Луцьк
| Comments: |
