Запустити ядерну ракету на Америку міг… лучанин,

Нещодавно вдалося прочитати надзвичайно цікаву книгу «Облако», автором якої є Володимир Глушко. Як виявилося, одним чи не з головних героїв є лучанин Юрій Пєтухов. Події, описані в книзі-спогадах, відбуваються в уральській тайзі, за сто кілометрів від Нижнього Тагілу – там розмістилася одна з найбільших військових ракетних частин Радянського Союзу. Під час Карибської кризи саме Юрію Пєтухову довелося відкривати секретний пакет з п’ятьма печатками, в якому було записано: оголосити бойову тривогу. А це означало, що пуск ядерної ракети міг відбутися негайно. Ракетники зрозуміли: світ на грані ядерної війни...

З військового корабля – у ракетну частину
Читаючи книгу, відразу вловлюєш унікальність і неординарність Юрія Пєтухова. Адже далеко не про кожного напишуть так, як про нього: «Как выражаются управдомы, соседнее со мной «койко-место» занимал старший лейтенант Петухов… Занесла его в лес нелегкая прямо с палубы черноморского крейсера. А лес – не море. Нету в лесу простора для Петухова… Кроме музыкального дарования, отличали его феноменальная память, голубые глаза и эрудиция. Начни с ним говорить об Атлантиде – выложит о ней больше, чем любая энциклопедия. Да еще прибавит о последних новостях «оттуда», с острова. Спроси его о пиратах – расскажет о Дрейке, Моргане, обо всех джентельменах удачи… Он мог безошибочно назвать имя короля Непала из сорока четырех слов, объяснить, почему Расскольников убил старуху, знал что такое «батрахомиомахия» и запросто мог растолковать любому загадку возведения храма в Баальбеке, тайну исчезновения Янтарной комнаты, секрет каменных исполинов на острове Пасхи и феномен Исуса Христа».
Ближче знайомство з Юрієм Пєтуховим лише підтверджує правдивість написаного. Навіть зовні він належить до тих, кого запам’ятовуєш, зустрівшись хоча б раз у житті, нехай навіть випадково. А співрозмовник – не передати!
– Народився я у сім’ї льотчика на Забайкаллі 1939 року. Завжди мріяв про море і небо – ніяк не міг визначитися, – розповідає про своє життя Юрій Борисович. – Проте батько був категоричним у тому, щоб я не став льотчиком. Думаю, що як кожен льотчик, він не бажав такої долі синові, тому не раз чув: «Щоб дружина ще при твоєму житті вважала себе потенційною вдовою, щоб кожен день прислухалася, чи не завиє сирена...» Мене це вразило й переконало. Тому після школи пішов навчатися у Севастопольське вище військово-морське училище імені Нахімова. Але і друга мрія в силу обставин теж не збулася. Після навчання в училищі мене направили на перенавчання, і я потрапив у ракетники. А один із флотських принципів: ні про що не шкодувати. На той час я був кандидатом у члени КПРС. Партія вимагає – і все. Прощаючись з морем, плакав. У Севастополі одружився, із шести моїх дітей двоє там народилися. А тут взяли і закинули мене в уральську тайгу – нічого навкруги, лише глуха споконвічна природа. Кругом одні сосни – скільки погляду вистачить. Перші роки служби були отруєні «трудноуходящей» морською романтикою. Потім втягнувся і 25 років відслужив у ракетних військах.

Українці у 70-х  не знали, що таке нема м’яса і молока...
Після восьми років служби в уральській тайзі (тут на голому місці розпочинали будівництво майданчика для ядерних ракет) перевели  в частину, яка стояла майже на кордоні з Казахстаном. Як кажуть росіяни, «хрен редьки не слаще». До найближчого містечка від військової частини – 60 кілометрів. Коли починалися бурани, то тижнями не було видно світу. Вийти з приміщення і відійти на п’ять метрів означало смерть. У такі періоди сім’ю доводилося переводити на солдатський пайок.
– Знаєте, повертався додому з чергування, а діти на мене дивилися голодними очима, – пригадує Юрій Пєтухов. – Там народилася найменша, а молока, запали, ніде немає. Це рвало душу. Якось до нас із Москви приїхала комісія і в буран застряла. Я вперше і востаннє за все життя пішов прохачем, аби мене звідси кудись перевели. Коли москвичі почули, що у мене шестеро дітей, то поцікавилися, скільки таких сімей у ракетників. Виявилося – сім. Тоді почув у відповідь: «Товаришу майоре, ваше питання вирішимо». Це трохи додало надії й оптимізму. Проте згодом найменша донька потрапила в лікарню, і там дружині сказали: «Нічим не допоможемо, треба міняти клімат». Довелося її з дітьми відправляти в Україну до родини. Моя мама родом з Юзівки (тепер Донецьк), там вона з татом і познайомилася. Я навіть починав розмовляти українською мовою, тому що бабуся з мамою так вдома  говорили. А дружина із Севастополя. Коли повернувся в частину і почув, що мене переводять у Луцьк, відверто кажучи, мало дар мови не втратив – такою несподіваною і радісною була ця новина. Адже це єдина у Союзі ракетна частина, штаб якої знаходився в обласному центрі! Про Луцьк ракетники лише могли мріяти. Я тут перші місяці, а це був 1976 рік, наче на повітряній кулі літав від щастя: у магазинах всього повно! Нагодоване місто. Мої діти молоко п’ють, як воду! Не міг нарадітися. Коли чув, як люди десь жалілися, що, мовляв, м’яса нема, одна яловичина, то аж коробило всього. Так і хотілося запитати: «Ви знаєте, що таке немає м’яса? Це коли по суботах на талони продають баранячі кості». Україна жила – дай, Боже, всім так тоді було жити. 
Але шлях до Луцька був непростим і довгим. Юрію Пєтухову довелося побувати у таких місцях і бачити такі речі, про що більшість совєтських людей і не здогадувалися...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
м. Луцьк

• Нравится
•