Снігова жінка
Підпис відсутній
Кавказька полонянка
Тривалий час точна назва цього абхазького села була вказана лише у літературі для службового користування. Тільки на початку 60-х років вченому-гомінологу Борису Поршнєву вдалося дізнатись історію дикої жінки, яку спіймали на схилі гори Заадан. 103-річний аксакал із села Тхіна розказав вченим, що привезли її у 1880 році з морського узбережжя Очамчирського району. Незвичайний трофей доставили князю Ачбі. Мисливці спіймали волохату “красуню” незвичайним способом. Вони залишили в буреломі пітні чоловічі штани. Схопивши пропахлу “чоловіком” річ, дика жінка вирішила відразу ж її приміряти. Заплутавшись в штанинах, двометрова снігова жінка впала, і тут на неї накинули сіті. Від князя Ачби вона потрапила до його васала Челокуа, а той подарував “кавказьку полонянку” дворянину Едгі Генабі, який приїхав до нього в гості. “Подарунок” зв’язували в дорогу п’ятеро міцних чоловіків. Так дика жінка опинилась у селищі Тхіна, що за 78 кілометрів від Сухумі.
За описом полонянка точно відповідала образу снігової людини. Шкіра у неї була темно-сірою, тіло з голови до ніг (особливо у нижній частині) вкривало чорно-рудувате волосся, але не дуже густе, а на долонях його абсолютно не було. На обличчі ж росло дуже рідке, шовковисте. Зате на голові була ціла шапка густого чорного волосся. Ця грива спускалась аж на плечі і спину.
Для нового “члена сім’ї” князь збудував на схилі гори сарай, оточений частоколом з товстих стовбурів дерев. Едгі Генаба назвав дику жінку Заною. Говорити вона так і не навчилась, могла тільки мукати, свистіти, ричати, а коли раділа, то видавала тонкий металевий сміх. Незабаром Зана почала відгукуватись на своє ім’я, впізнавати господаря. Через півроку полону, під час якого її ситно годували, з неї зняли кайдани і випустили на волю. Походивши кілька днів навколо селища, Зана повернулась назад. Вона стала вільно ходити по селу, а коли втікала до лісу, то обов’язково поверталась у свою яму, де цілорічно спала на попелі і соломі. Місцеві жителі приносили Зані подарунки, одяг, примушували її одягатись, однак вона все одно зривала із себе одяг. До голої жінки в поселенні з часом звикли.
Основний інстинкт
Місцевим джигітам величезна Зана з непомірно великими грудьми, товстим задом здавалась сексуально привабливою. Вона полюбляла вино, і гарячі абхазькі чоловіки вночі з глечиками чудодійного напою пробиралися до неї. Очевидно, снігова жінка також відчувала потребу у спілкуванні з представниками протилежної статі. Іноді мисливці повертались додому абсолютно мокрими… Вони казали, що послизнулись і впали. Але аксакалам було відомо, що збуджена Зана часто піджидала подорожніх біля гірської річки Мокви. Після бурхливих ласк вона обожнювала плавати у крижаній воді і влітку, і взимку, купаючи при цьому й своїх випадкових партнерів.
Як розповідали місцеві жителі, першим на невинність дикої жінки посягнув сам князь Генаба.
Зана його по-своєму поважала і боялась. Вона лише зовні нагадувала людину, а поводилася як тварина. Неодноразово неандерталка вагітніла від місцевих чоловіків і народжувала. При цьому обходилася без сторонньої допомоги і тут же обмивала новонароджену дитину у гірській річці. Перше немовля не витримало “лісового хрещення” і загинуло. Потім люди стали відбирати у Зани новонароджених і самі вигодовували їх. Два сини і дві доньки неандерталки виросли повноцінними людьми, з мовою і розумом. Старшого сина назвали Джанда, молодшого – Хвітом, доньок – Коджанар і Гамаса. Діти Зани відрізнялись певними душевними і фізичними дивацтвами, але були здатні працювати і до громадського життя. Майже нічого з неандертальських рис від Зани вони не успадкували.
Хвіт і Гамаса були могутньої тілобудови, з широкими лобами та іншими негроїдними ознаками. Хвіт мав під два метри зросту. Гамаса, як і брат, була вдвічі сильнішою за людей, з дуже темною шкірою і волохатим тілом. Прожила вона до шістдесяти років.
Хвіт був дуже сильним, але мав поганий характер. В одній з бійок йому розсікли груди і перебили кістку. Почалось зараження крові, і руку довелось ампутувати. Але й однієї лівої йому вистачало для того, щоб спритно лазити по деревах, виривати з корінням дерева. На весіллях він був бажаним гостем, оскільки мав чудовий голос.
Усі очевидці стверджують, що Хвіт чомусь дуже приваблював жінок. Дві його дружини були справжніми красунями. Грузинка Наталі подарувала йому у 1918 році доньку Таю, а росіянка Марія – доньку і сина. Хвіт дуже любив дітей, був працьовитим, мав великий дім і худобу. Після того, як його розкуркулили, він переселився із сільської місцевості у Ткварчелі, де працював на шахті сторожем. Помер Хвіт у 1954-му у 67-річному віці від астми.
Помста гомініда
Пошуком могили Зани та її дітей займався у 1964-1965 роках Борис Поршнєв. Через десять років приїхав на розкропки в Тхіну з групою московських і сухумських вчених його учень Ігор Бурцев. Де точно похована Зана, не знали і місцеві старожили.
Один з нащадків княжого роду – Кентон Генаба – був ще живий і дозволив проводити розкопки. Коли дослідники розрили одинадцять могил, де покоїлись останки звичайних людей, він передумав. Довелось вночі потай продовжувати роботу. Професор зоолог-палеонтолог Микола Бурчак стояв на атасі, а Ігор Бурцев розкопував. Йому пощастило, і він знайшов череп Хвіта. Упакувавши його і кілька шийних хребців в коробку, вони поспішили залишити кладовище. Тхінські довгожителі застерігали його, що “кістки Хвіта” не можна чіпати, бо станеться нещастя. Він тоді не повірив, тільки посміявся. Принесли викопані “трофеї” до відомого абхазького археолога Юрія Воронова додому. Бурцев пішов у ванну і впав непритомний. Викликали “швидку”, але лікарі тільки руками розвели. З високою температурою Ігор Бурцев все-таки сів у потяг Сухумі-Москва. Всю дорогу температура стрибала від 35 до 40 градусів. У Москві Ігор два тижні пролежав в лікарні. Однак лікарі так нічого у нього і не виявили, а друзі жартували: “Це і є помста фараонів…”
Містикою були окутані й наступні розкопки сільського кладовища
– Наступного дня, коли ми почали розкопувати могилу Хвіта, щоб забрати скелет, який залишився, було абсолютно безхмарне небо, – згадує Ігор Бурцев. – Пекло так, що ми навіть роздягнулись. Але коли добрались до кісток і стали їх виймати з могили, погода раптово погіршилась, вдарив грім з ясного неба, невідомо звідки з’явилися хмари, і почалася злива. Ми ледь встигли зібрати кістки в брезент і відтягнути їх під навіс. Неймовірно, але короткочасна злива залила могилу Хвіта до самих країв. При цьому вода у ямі дивним чином клекотала. Всім членам експедиції стало якось не по собі...
| Comments: |
